Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Бібліотека Міжнародного часопису «Проблеми філософії права»
- ISBN: 978-966-8058-37-0
- Жанр: право
Электронная книга - «Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія». Краткое содержание книги:
Монографія адресована спеціалістам і широкому колу читачів, зацікавить як вчених-юристів, так і практиків, зокрема суддів, студентів-правників, які прагнуть фундаментально осмислити світ права, зокрема правосуддя.
Отже, слід констатувати наявність потреби в осмисленні феноменів «права» та «верховенства права», а відтак — і правосуддя на засадах сучасної філософсько-правової думки, зокрема феноменологічної, екзистенціальної, герменевтичної концепцій праворозуміння.
Перш ніж перейти до конструктивної частини дослідження та спроби все ж таки віднайти для правосуддя це «втрачене право», необхідно зупинитися на другій надзвичайно важливій обставині. Як уже йшлося, окрім верховенства права, другою, так званою «сплячою» засадою правосуддя, закріпленою у Конституції, є участь народу в здійсненні правосуддя (ст. 124).
Аналізуючи етимологію слова «правосуддя», дослідники завжди чомусь звертали увагу насамперед на «право». «Суддя» залишалося поза увагою. Ця складова завжди пов’язувалася у вітчизняній теорії з державним посадовцем, який має певну компетенцію відповідно до «права». Проте, якщо зупинити цю інерцію мислення, можна побачити дещо інше. «Правосуддя» є ніщо інше, як «право-суддя» — право судити. Відповідно до ст. 22 Конституції України, права людини, передбачені розділом II цієї Конституції, не є вичерпними. Отже, можна припустити, що і в звичайної людини є право судити. На це, зокрема, вказують положення ст. 5 Конституції, відповідно до якої народ є єдиним джерелом влади (отже, і судової також) в Україні. А згідно із ч. 4 ст. 124 Конституції, народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Можна припустити, що саме цей шлях — введення на процесуальному рівні інституту присяжних[312] — є шляхом до позбавлення правосуддя від тиску влади.
Відтак, одразу постає два питання. Перше: як можуть звичайні люди, не знайомі із законом, судити? Друге: а що ж це за право — судити? Адже, згідно із загальноприйнятою думкою, якщо людина хоче скористатися цим правом, вона може спробувати стати суддею, і це якраз і буде шляхом реалізації її невичерпних конституційних прав…
Відповідаючи на перше питання, слід зазначити, що присяжні засідателі якраз і не повинні знати закон. Для цього є професійні судді. Присяжні мають інше завдання. Вони повинні визначити, чи достатньо доказів для того, щоб встановити, чи вчинила особа те діяння, яке їй інкримінується, і якщо так, то чи є це діяння суспільно небезпечним, чи ні.
Очевидно, що і проблема достатності доказів, і питання визначення суспільної небезпеки діяння мають процесуальний статус. Зрозуміти, чи достатньо доказів для визнання особи такою, що вчинила певні дії, може будь- яка людина із здоровим глуздом. Складніше з другим питанням: чи порушує це діяння чиїсь права, чи є воно небезпечним для суспільства? Адже в цьому випадку, здається, не обійтись без знання спеціальних законів, які визначають права людини і охороняють державний лад.
Саме в цей момент в гру повинна вступити філософія. Зрозуміло, що посилання на здоровий глузд та совість присяжних як основу справедливого рішення є дуже хиткою та оціночною категорією. Закон чи наука, які оперують формальними поняттями, не в змозі обґрунтувати її. Завдання прояснити, що криється за «інтуїтивним розумінням» прав людини, є суто філософським[313].
Таким чином, ми намагаємося по-новому спитати про сутність правосуддя. Для цього треба не тільки зупинити певну інерцію мислення. Головним завданням є «перевернути» сам підхід до проблеми, не залишаючись на позиціях декларування власної «правової і демократичної позиції», подумати про сутність правосуддя і реальні механізми, які допомогли б йому існувати не на рівні ідеологічних закликів чи теоретичних положень, а як реальній складовій правового життя. Для цього слід відповісти на вже згадані питання. По-перше, як право може існувати «поза законом», а по-друге, як таке право може стати відомим присяжним настільки ясно, щоб вони мали змогу судити. Як перше, так і друге питання потребує спеціального філософсько-правового методологічного підходу.
312
Відповідно до діючого законодавства України, народ бере участь у здійсненні правосуддя лише у вигляді народних засідателів при розгляді кримінальних справ по злочинах, за які за законом може бути призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Але при цьому засідателі відправляють правосуддя не самостійно, а у складі колегії суддів, а тому фактично лише погоджуються з їх рішеннями.
313
Один з можливих варіантів вирішення проблеми див.: Стовба О. В. «Право-суддя»: філософсько-правові аспекти реалізації деяких конституційних положень // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук, праць. Вип. 427: Правознавство. — Чернівці, 2007. — С. 22–26.