Скляне прокляття
- Автор: Тимайер Томас
- Серия: Chroniken der Weltensucher #3
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-09-0285-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Скляне прокляття». Краткое содержание книги:
Високо в горах Бандіагари у Французькому Судані (сучасному Малі), етнограф Рихард Беллхайм у жовтні 1893 року виявив покинуте багато століть тому місто таємничого народу теллем, який прибув у ці краї з Центральної Сахари. Згідно з переказами, ці люди мали дивовижні астрономічні знання. Повернувшись до Берліна кілька тижнів потому Беллхайм робить доповідь, на яку запрошують Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Але, як не дивно, Рихард Беллхайм більше не впізнає друга своєї юності. Більше того — відтоді, як етнограф повернувся з Африки, він дивовижно змінився, — навіть, схоже, почав живитися склом. Дружина Беллхайма, Гертруда, умовляє Гумбольдта з’ясувати, що ж насправді сталося з її чоловіком в Африці. І ось «Пачакутек», повітряне судно мандрівника й дослідника, доправляє Гумбольдта, Оскара, Шарлотту й Елізу в гори, де їм належить відшукати сліди Скляного прокляття…
— Безсоромна брехня! — проричав мисливець на метеорити.
— …Крім того, там було сказано, що цей випадок було кваліфіковано лондонським судом як «образу її величності». Типовий випадок неправедного судового рішення, якщо вас цікавить моя думка.
— Але ж сер Уїлсон врятував мені життя… — відказав Макс.
— А ти — йому. Хіба цього не достатньо?
— А постріл під час поєдинку з догонами? — запитав Макс. — Якби він вчасно не застрелив дикуна, валятися б мені десь поміж скель із розтрощеним черепом. Фактично, він двічі врятував мені життя!
— Це я стріляв, бовдуре, — відповів Гаррі, сумно й водночас глузливо усміхаючись.
Макс широко відкрив очі від подиву.
— Ти?!
— Я, друже, це я застрелив того догона, який кинувся на тебе з сокирою, — фотограф співчутливо глянув на Макса. — Через тебе я вперше в житті вбив людину. І, повір мені, я б ніколи нічого подібного не зробив, але не міг же я дивитися, як тебе вбивають, і не спробувати втрутитися!
Макс Пеппер вражено застиг на місці. Самовладання остаточно покинуло його, голова опустилася, плечі затремтіли. Журналіст втупився очима в землю і лише після тривалого мовчання спромігся таки підняти голову. Очі його блищали від сліз.
— Вибач мені, Гаррі, але ж я нічого не знав про це.
— Ти й не міг знати. Я сам не хотів тобі казати, проте ситуація надто різко змінилася. Тепер ти потрібен нам.
Макс коливався лише якусь секунду, а потім твердо промовив:
— Сер Уїлсон, боюся, що й мені доведеться подати у відставку. Прошу з розумінням поставитися до того факту, що за теперішніх обставин я не можу більше на вас працювати. Якщо хочете, я особисто повідомлю містера Вандербільта, що розірвав контракт виключно з власної волі. Ви не зазнаєте ані найменших матеріальних збитків.
Уїлсон мовчав, ніяк не реагуючи на його слова. Тоді Пеппер неквапливо попрямував до своїх друзів і став поряд із ними.
Тепер усі очі були спрямовані на Уїлсона. Обличчя мисливця на метеорити поступово наливалося кров’ю — гнів душив його. Тільки Богові відомо, кого з трьох цієї хвилини британець ненавидів більше: Гумбольдта, Гаррі чи Макса.
Нарешті, він порушив мовчанку.
— Яка зворушлива сцена. Я ледве сльозу не зронив. Мені начхати на цього божевільного німця і його команду, але вам, Пеппере, я довіряв. Після вашого мужнього вчинку під час атаки берберів я вже було вирішив, що з вас вийде непоганий хлопець. Однак, тепер бачу, як жорстоко помилявся.
— Мені дуже шкода, що змушений вас розчаровувати, сер.
Уїлсон ступив уперед і зацідив журналісту важелезного ляпасу. Пеппер гепнувся на землю, як лантух із борошном.
— Патрику, заберіть цих зрадників від мене й надійно замкніть! — різко скомандував Уїлсон. — Цілодобово охороняйте. Та глядіть мені. Якщо втечуть, відповідатимете головою. Зараз я маю важливіші справи, та щойно ми витягнемо з храму цей метеорит, нехай начуваються. Отримають на повну!
50
Йатиме тихо скрикнула й схопилася за щоку. Шарлотта, яка схилилася над пораненим догоном із гарбузовою посудиною, повною свіжої води, глянула на неї й перелякалася.
Ліва половина обличчя дівчинки розпухла й почервоніла, ніби обпалена вогнем. Шарлотта кинулася до неї.
— Що з тобою? — вона спробувала обійняти Йатиме. — Що сталося?
Дівчинка мовчала, по її щоках текли крупні сльози. Джабо тихенько повискував.
— Дозволь мені глянути… Боже милий! Хто тебе вдарив?
Йатиме витерла сльози.
Шарлотта здивовано озирнулася. Окрім поранених, поблизу нікого не було. Вони з Елізою вже кілька годин поспіль надавали допомогу людям в імпровізованому шпиталі, й увесь цей час Йатиме провела, сидячи під фіговим деревом і поринувши у свої думки. Шарлотта не знала, що й подумати.
— Елізо!
Темношкіра супутниця Гумбольдта перев’язувала пораненого буквально за два кроки від неї.
— Що сталося, люба?
— Я не розумію… Ти маєш сама це побачити.
Еліза, облишивши пораненого, підійшла до Шарлотти.
— Що тут у вас?
Дівчина вказала на щоку Йатиме.
— Схоже на ляпас, чи не так?
Еліза кивнула:
— Справді. Навіть відбитки пальців добре видно, жінка вказала на виразні червоні смуги.
— Хто це зробив, дитинко?
Йатиме похитала головою. Від болю вона так стиснула губи, що вони зробилися сірими.
— Ми знаємо цю людину?
— Дивно, — сказала Шарлотта. — Йатиме весь час була тут, поруч із нами, й до неї ніхто не підходив.
Еліза задумливо схилила голову, а потім промовила
— Мабуть, вона не хоче говорити. Але є й інший спосіб.
Вона доторкнулася кінчиками пальців до скронь дівчинки й заплющила очі. Але одразу ж їх відкрила.
— Нехай Бог милує, що ж це робиться?
— Що ти побачила?
— Ходімо швидше, — Еліза скочила на ноги й побігла до тогуни, де саме перебували Убіре й інші старійшини. Вже на бігу вона кинула через плече: — Лихо, Шарлотто! Страшне лихо!..
— Геть від мене! — сердито кинув Макс Джонатану Арчеру. — Я вже багато разів казав, що не терплю, коли мене хапають. Чуєте, це вас стосується!
— А мені плювати, подобається тобі це, чи ні, — Арчер і справді плюнув просто під ноги журналісту. — Я тобі від самого початку не довіряв. Просто не доберу, як це старий примудрився взяти з собою такого тупака-янкі.
Максова щока все ще палала від ляпаса, якого заліпив йому Уїлсон.
— Мабуть, через те, що я врятував ваші смердючі дупи, — огризнувся він. — Без мене ваші кістки вже досі б валялися в піску поміж дюнами, а зі шкур бербери зробили б собі бубон. І як же я шкодую, що я чомусь здумав допомагати таким негідникам! Ви ж просто жалюгідна зграя грабіжників, мисливців на славу та гроші!
Арчер замість відповіді тицьнув Пепперу під носа револьвер.
Гумбольдт відтягнув журналіста назад:
— Поки що слід зачекати, — прошепотів він німецькою. — Успіх не на нашому боці. Та ми неодмінно виплутаємося з цієї халепи, й тоді вже, повірте мені, Максе…
— Сподіваюся, ви маєте слушність, — так само тихо озвався Пеппер. — Не можу дочекатися моменту, коли поквитаюся з цим хлопцем… — Він прикусив губу. — Та я ж і насправді самозакоханий тупак. Як я міг довіритися Уїлсону? Його слова — суцільна брехня. Якби ви вчасно не з’явилися, він би відправив мене до храму, щоб на власні очі побачити, на що здатний метеорит!
— Ви — не єдиний із тих, кого ошукали, — відповів учений. — Такі люди, як він, здатні в разі необхідності бути дуже переконливими. У них є вдосталь чарівності й сили переконання. Вони майстерно маніпулюють іншими людьми. Проте варто вам лише ковтнути приманку, — клац! — і вам пред’являть рахунок! Мені добре відомі подібні особи. Їх удосталь повсюди: в науці, в політиці, в банках і в правліннях крупних комерційний компаній. Для них важливим є одне — влада. Ніколи не слід їх недооцінювати!
Арчер і О’Ніл привели всіх чотирьох у глиняну хатину з масивними дверима з твердої деревини. Всередині було нічим дихнути, як у глечику, який виставили на сонце. В хатині не було ані стільців, ані стола чи ліжок. Лише під стіною в долівці зяяла діра, яка колись, очевидно, слугувала за вбиральню.
Арчер указав стволом револьвера на двері:
— Заходьте. І не робіть дурниць. Якщо хтось захоче втекти, отримає собі кулю. Це зрозуміло? От і добре.
— Але ж тут жарко, як у печі, — зауважив Гаррі. — Залиште нам хоча б трохи води.
Арчер відстебнув від пояса флягу й кинув її в куток.
— А тепер — ідіть!
Заходячи першим, Макс ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Гумбольдт, Гаррі й Оскар зайшли слідом за ним. Важкі двері захлопнулися, й вони опинилися в полоні.
Макс розглянувся на всі боки. Єдиним джерелом світла й повітря тут був невеликий квадратний отвір у стіні задньої частини хижки. Він був розташований трохи нижче від даху, та невдовзі четверо бранців зрозуміли, що для вентиляції цього отвору недостатньо: вже за півгодини всі вони були мокрими від поту. Температура в хижці була не менше як п’ятдесят градусів.