У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Більше, може, ніж сестринцем? Перша княгиня Бородин-ська, — так подейкувано, — запобігала ласки у Наполеона І і супроводжувала його на острів Ельбу, а друга — у Наполеона III. І на погідному обличчі капітановому можна було віднайти як не риси прямої схожости, то бодай удавану велич маски Наполеона І, і в його меланхолійному і лагідному погляді та вислих вусах більше, ніж у чомусь іще, було щось подібне до Наполеона III, подібне так дивовижно, що коли після Седана він попросив дозволу побачитися з імператором, то Бісмарк, до якого його приведено і який спершу йому відмовив, вражений схожістю, яку він, зиркнувши знічев’я на молодика, одразу вловив, передумав, вернув молодика і дав йому дозвіл, хоча перед тим усім показав на двері.

Князь Бородинський не хотів підсипатися до Сен-Лу та до інших полкових членів товариства Сен-Жерменського передмістя (натомість часто запрошував до себе двох люб’язних поруч-ників-міщан), бо дивився на своїх підлеглих з висоти своєї цісарської величи, і для нього між ним і ними була лише та ріжниця, що вони відчували свою нижчість перед ним, і тому він братався з ними радо, бо, попри видиму бундючність, був людина проста і весела, а інші, хоча й були нижчі, але вважали себе вищими за нього, а такого князь не допускав. І поки всі офіцери носилися з Сен-Лу, як із писаною торбою, князь Бородинський, якому Робера рекомендував маршал X, вдовольнився тим* що ставився до нього уважно на службі, бо, зрештою, Сен-Лу був взірцевим офіцером, — але вперто не запрошував його до себе, хіба раз, коли йому довелося його погукати, а що цей випадок був при мені, то князь попросив Робера прийти зі мною. Того вечора, приглядаючись, як поводиться Сен-Лу за капітановим столом, я міг оцінити — аж до манер і гожости, — ріжницю між двома аристократіями: старосвітською та імперською. Робер походив з касти, чиї хиби, хоча він намагався подолати їх розумом, в’їлися в його кров і плоть. Каста ця, утративши десь сто років тому реальну владу, в опікунчій ґречності, яка є особливим пунктом програми одержуваної нею освіти і виказується щодо буржуазії, яку це велике панство так зневажає, що не думає, щоб невимушеність знаті їй лестила, не бачить нічого, окрім фізичної вправи, як-от верхова їзда і фехтування, тільки от фехтує вона без якоїсь поважної мети, лише для розваги. Сен-Лу приязно ручкався з будь-яким із буржуа, з ким його знайомили, ручкався, може, не розчувши його прізвища, і, розмовляючи з ним (при цьому весь час перекладав ногу на ногу і похилявся недбало вперед, тримаючись рукою за кісточку), звертався «голубе мій». Навпаки, князь Бородинський належав до шляхти, чиї титули не втрачали своєї ваги, тоді як у того чи того славного роду зберігався хіба майорат, колись наданий предкові за великі заслуги і як нагад про високі посади, на яких поставлені там вирішують долю багатьох людей і мають добре знати людей. Князь Бородинський, може, сам не знаючи про це, не зовсім свідомо, але принаймні всім тілом, про що свідчать постава, якої він прибирав, і всі його звички, відчував свій чин як достеменну пільгу; до тих самих простаків, яких Сен-Лу плескав по плечу і брав за руку, він виявляв величну доброзичливість, причому стриманість, сповнена свідомосте власної гідносте і вдаваної пихи, поскромлювала його щиру, усміхнену добродушність. Це випливало, напевне, з того, що князь був ближчий до амбасад великих держав і до двору, де його батько обіймав високі посади і де Роберові манери розкладати лікті на столі і триматися рукою за ногу шокували б усіх, але головне це випливало з того, що князь так не зневажав, як зневажав Сен-Лу, буржуазію, цей величезний резервуар, звідки перший цісар черпав маршалів і свою шляхту і де другий цісар знайшов свого Фульда і Руера.