У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Не було новин із Парижа? )

— Були, — відповів він понуро, — прикрі.

Я зітхнув, збагнувши, що то тільки в нього гризота і що вісті — від його коханки. Але до мене скоро дійшло, що одним з наслідків цих новин є те, що Сен-Лу не може піти зі мною до тітки.

Я дізнався, що він і його полюбовниця посварилися, чи то листовно, чи то як вона приїздила до нього побачитися на час від потяга до потяга. А як між ними вибухали сварки, навіть дрібніші, то йому здавалося, ніби вони порвали назавжди. Вона злостилася, тупотіла ніжками, плакала з таких самих незрозумілих причин, з яких діти замикаються у комірчині, не йдуть обідати, відмовляються пояснити, в чому річ, а коли, втомившись умовляти, їм дають ляпаса, вони ридають гірко. Сен-Лу страшенно переживав цю зваду, але сказати так, це дуже спростити й спотворити уявлення про те, як він катувався. Та скоро потому, як він опинився на самоті з думкою про свою любку, яка поїхала, пройнявшися до нього пошаною за твердість, його тугу розбило відчуття непоправности, а коли туга минає, на душі стає так любо, що сварка, майже розрив, набрала для нього чогось від тої відради, яка заповідає примирення. Пізніші його муки являли собою уже вторинне страждання і спалахи, джерелом яких був він сам, у полоні невідступної думки, що, може, вона хотіла б помиритися, що — хто зна — може, вона чекає тільки слівця від нього, що, не дочекавшись, вона, аби помститися, може наробити одного вечора бозна-чого, а для утримання її від цього досить тільки телеграфувати про свій приїзд, що він тільки марнує час, а інші цим скористаються, що ще кілька днів, і вже буде пізно, бо вона піде до іншого. Він тільки снував свої гадки, мовчання коханки зводило його з розуму, і він ладен був уже вірити, що вона переховується в Донсьєрі або поїхала до Індії.