У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

А проте, — подібно до того, як слухачів не могла зачарувати Берґоттова мова, органічно злита з його невсипущою, роботящою думкою, хай слух це ловив і не зразу (інша річ, якби Берґотт був аматором, який читає щось наче Берґоттівське), — та ж таки Берґоттова мова, позначена закоханістю в дійсність і через це вірна їй, мова якась посутня, занадто живлюща, так само розчаровувала тих, хто сподівався, що він говоритиме про «одвічний потік злуди» та про «таємничий трепет краси». Зрештою, те несподіване і нове, що виникало під його пером, у розмові виявлялося в такому тонкому підходові до порушеного питання, в обхід усіх протоптаних стежок, аж здавалося, ніби він з'їжджає на дрібниці, ніби він б'є не туди, ніби він бавиться парадоксами, і думки його немовби раз у раз втрачали ясність, бо кожен із нас називає ясними лише ті думки, які своєю неясністю не перевищують його власних. А втім, оскільки відчуття новизни насамперед дає відмова від шаблону, до якого ми звикли і який здається нам самою дійсністю, всяка нова мова, так само як усяке оригінальне малярство або музика, завжди видаються надто манірними й утомливими. Нова мова ґрунтується на фігурах, до яких ми не призвичаєні; нам здається, ніби промовець говорить лише метафорами, а це знуджує і створює враження нещирости. (Власне, старосвітські вислови теж були колись важкими для сприйняття, коли слухач ще не знав відтвореного в них світу. Але ми давно вже звикли саме так уявляти собі реальний світ і довіряємо йому.) Ось чому, коли Берґотт, — сьогодні це видається таким простеньким! — говорив про Коттара, що він «картезіанський норець» у пошуках рівноваги, а про Брішо, що він «більше морочиться зі своєю зачіскою, ніж пані Сванн, бо мусить дбати удвійні: про свій профіль і про свою славу; чуб його має спадати так, щоб його давалося взяти і за лева, і за філософа», — то це скоро обтяжувало, слухачам хотілося ступити на твердіший ґрунт, щоб вести звичнішу розмову. Незрозумілі слова, виголошені маскою, яку я бачив перед собою, мені треба було достосувати до мого улюбленого письменника, а вони ніяк не хотіли вкладатися в його книги, як укладаються, кожен на своє місце, фрагменти збірної картинки, вони були в іншій площині і вимагали переміщення, і ось я одного разу перемістив їх, повторюючи фрази, почуті з Берґоттових уст, і виявив у них всю арматуру його художнього стилю; в його усній мові, на перший погляд наче такій одмінній від нього, я побачив ознаки його прийомів і тепер міг вирізняти їх.