Книга кладовища
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-24-4
- Переводчик: Світлана Філатова
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Книга кладовища». Краткое содержание книги:
— Це нещасний випадок, — повторив Саймон.
— А ти сварився з Мо у школі? — спитав дядько Тем, але голос у нього був не надто переконаний.
— Ми обоє вчимося у 8-Б у Староміській школі, — відповів Ніх. — І ви вбили мого тата.
Десь удалині вже завивала сирена.
— Саймоне, — мовив високий, — нам треба це обговорити.
Вони відійшли за патрульне авто, лишивши Овенса зі збитим Сайласом у тіні. Ніх чув, як вони сваряться.
— Це все твоя чортова племінниця!
— Якби ти на дорогу дивився!
Саймон тицяв пальцем у груди Тема…
Ніх прошепотів:
— Вони не дивляться в наш бік. Зараз.
І зник.
Вихор темряви — і тіло, що лежало на землі, вже стояло поруч.
Сайлас промовив:
— Я заберу тебе додому. Обійми мене за шию.
Ніх так і зробив, міцно притиснувшись до опікуна, і вони шубовснули у ніч, прямуючи в бік кладовища.
— Вибач мені, — сказав Ніх.
— І ти мені вибач, — відповів Сайлас.
— Боляче було? Коли машина тебе збила?
— Так. Ти мусиш подякувати своїй подружці-відьмочці. Це вона мене знайшла і розповіла, що ти потрапив у халепу. І в яку саме халепу.
Коли вони приземлилися на кладовищі, Ніх подивився на свій дім, наче вперше його бачив. А тоді сказав:
— Дурнувато все сьогодні вийшло, правда ж? Я багато чим ризикував.
— Більшим, ніж ти собі уявляєш, юний Ніхто Овенс. Так, дурнувато.
— Твоя правда, я більше туди не повернуся. Не до тієї школи, і не в такий спосіб.
У Морін Квіллінг тривав найгірший тиждень усього життя: Нік Фартінг з нею не розмовляв; дядько Тем нагримав на неї через малого Овенса і сказав нікому ніколи навіть не згадувати про ту ніч, бо він може втратити роботу, і не хотів би він опинитися на її місці, якщо це таки станеться; батьки на неї гнівалися; весь світ її зрадив, навіть семикласники її більше не боялися. Справи були гірше нема куди. Страждаючи від своєї жалюгідності, вона хотіла знайти цього Овенса, якого вважала винним у всіх своїх бідах. Арешт був лише квіточками, і Мо вигадувала лихі й хитромудрі плани помсти. Лише вони трохи покращували її настрій, хоча особливо не допомагали.
Тільки одне завдання — прибирання лабораторії — викликало у Мо неприємні відчуття: розкладати по місцях пальники Бунзена, тестові пробірки, чашки Петрі, невикористані фільтри тощо. За графіком чергувати їй випадало раз на два місяці, але звісно, на те він і найгірший тиждень життя, щоб потрапити до лабораторій.
Принаймні там з нею була пані Гокінз, викладачка природознавства — вона збирала учнівські роботи й прибирала перед виходом додому. Мо заспокоювало, що там із нею є хоч хтось іще.
— Ти молодець, Морін, — сказала пані Гокінз.
Біла змія у банці з формаліном сліпо витріщалася на них.
— Дякую, — відказала Мо.
— Хіба тобі не повинен допомагати хтось із однокласників?
— Я мала бути в парі з цим, Овенсом. Але його вже давно не було у школі.
— З ким? — не надто уважно спитала пані Гокінз. — У моїх списках такого учня немає.
— Овенс. Темно-русявий і небалакучий. Той, що у вгадайці назвав усі кістки в скелеті. Пам'ятаєте?
— Та не дуже, — зізналася вчителька.
— Ви мусите згадати! Ніхто його не пам'ятає! Навіть пан Кірбі!
Пані Гокінз запхала решту паперів у сумку і сказала:
— Я дуже ціную, дорогенька, що ти прибираєш сама. Не забудь перед виходом протерти всі робочі поверхні.
І, зачинивши за собою двері, вона пішла.
Лабораторії були старі: довгі столи з темного дерева з вбудованими газовими пальниками й рукомийниками, темні дерев'яні полички, на яких рядами стояли великі пляшки з давно мертвими зразками всередині. У кутку стояв навіть пожовклий людський скелет. Мо не знала, справжній він чи ні, але від нього її хапали дрижаки.
Кожен звук у цій довгій кімнаті повертався луною. Дівчина увімкнула всі лампи на стелі, навіть над дошкою, щоб зробити лабораторію не такою страшною. У кімнаті холоднішало. Мо захотілося увімкнути опалення. Вона підійшла до одного з великих металевих обігрівачів і торкнулася його. Ним можна було обпектися. А Мо все одно тремтіла.
І хоча лабораторія була порожня і цією порожнечею бентежила, Мо здавалося, що вона там не сама, наче за нею хтось стежить.
«Ну звісно стежить, — подумала Мо. — Сотні мертвих очисьок витріщаються на мене з банок, не кажучи вже про скелет».
Дівчина зиркнула на полички.
І тоді мертві зразки заворушилися. Змія зі сліпими білими очима розвернула свої кільця у залитій формаліном банці. Якесь морське створіння без обличчя, але з голками, крутилося і вертілося у своїй водяній домівці. Кошеня, вже десятки років неживе, вишкірилося на неї і, випустивши кігті, шкрябало скло.