Завтра будуть коти
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-30-2
- Переводчик: Ярина Тарасюк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Завтра будуть коти». Краткое содержание книги:
Хто врятує людство й життя на планеті? Може, це і є місія котів? Може, саме таких, про яких ідеться в цій книжці?
Кішка Бастет — домашня улюблениця. Намагається порозумітися з людьми, налагодити повноцінне спілкування з ними. Кіт Піфагор — лабораторний кіт. Його господиня, дослідниця, вмонтувала йому в череп спеціальний прилад з USB-портом, завдяки якому кіт виходить в інтернет, здобуває інформацію про людство, охоче ділиться нею і вміло використовує задля перемоги.
У книжці — роздуми про одвічні цінності, про життя і смерть, любов і ненависть, релігію та науку, відповідальність за тих, хто поряд, за тих, кого приручили… коти.
Поступово какофонія змінюється музикою, яка видається мені гармонійною. Піфагор заходиться нявчати на ту саму мелодію, яку видобуває лапами з цього приладу.
— Що це? — питаю.
— Це називається «фортепіано». Вискакуй на клавіатуру, Бастет.
Він тупцює на клавішах зліва і видає низькі звуки, а я стрибаю з протилежного боку і видобуваю високі звуки. Я помічаю, що можна отримати певну композицію, натискаючи тими самими лапами на ті самі клавіші почергово.
Сіамець супроводжує музику нявчанням, я також.
Він грає і співає на низьких частотах, а я — на високих.
Ніхто нам не заважає. Наша мелодія лине над вулицями, понад пацюками, сміттям, над рештками зраненого міста. Мить благодаті посеред хаосу.
Ми довго граємо і співаємо, набираємося впевненості, а потім нас зморює втома і ми вмощуємося на людському ліжку.
Мені сниться, що Марія Каллас гладить мене по шиї та животу. Я відчуваю досконалу гармонію і думаю: «Треба догоджати своєму тілові, щоб душі хотілося в ньому залишатися».
19. Поміж гіллям
Не знаю, чи то війна людей, чи страх пацюків і чуми, чи така далека від дому подорож з Піфагором, слухання Каллас чи перетравлювання кажанячого м’яса, але після пробудження мені здається, що я маю в голові кришталеву кулю. І згадую про Анжело. Мені його бракує.
— Ми не можемо тут залишатися, — каже Піфагор, сидячи нерухомо в медитативній позі з закритими очима.
Я знаю, що так він під’єднується до людського інтернету, напуваючи свій розум з цього джерела знання, яке йому доступне завдяки Третьому Оку.
— Нам треба на бульвар де Курсель, від нього піднятися до площі Зірки, а потім перейтися вздовж Фок-авеню — і так ми дійдем до Булонського лісу.
Сьогодні ми обрали наземний маршрут, щоб на нас знову не налетіли кажани.
Ми крокуємо разом порожнім містом.
По ліву руку я з подивом бачу зелену ділянку, де ростуть дерева, кущі і трава. Піфагор каже, що це парк Монсо.
Ми влаштовуєм короткий перепочинок, щоб напитися свіжої води з басейну. Ми з Піфагором тремося носами і вилизуємо одне одного. Після всього, що ми пережили останнім часом, ця мить чистої згоди і ніжності є справжнім променем сонця.
Рушаємо далі.
Ми не помічаємо навколо жодної людини, жодного щура, тому, користуючись моментом, на повній швидкості мчимо проспектом. Як я люблю бігти, відчувати, як лапи впираються в землю, хребет вигинається і я балансую за допомогою хвоста! Вітер притискає вуса і свистить у вухах, загинаючи їх назад.
Піфагор оголошує, що ми вже на площі Терн і прямуємо великим проспектом Ваграм, який веде до площі Зірки.
Я навіть не звертаю уваги на численні людські тіла, набряклі чи поранені, що повсюди лежать на асфальті.
Знову згадую свою служницю Наталі: сподіваюся, що їй вдасться уникнути всіх небезпек у західному лісі.
Ми пришвидшуємо крок, бо виникає загроза: щури збираються навколо нас. Виходимо на Фок-авеню, останню пряму лінію по дорозі до Булонського лісу.
Містом розпливається туман. Видимість поступово зменшується. Зненацька з клубів туману вигулькує зграя псів.
Ми різко зупиняємось, вони також.
Уважно роздивляємося одні одних.
Зграя складається з маленького білого песика з підстриженою шерстю на лапах і на морді, чорного пса з діамантовим нашийником, великого брунатного пса з короткими ногами і гострою мордою, велетня з довгою бежевою шерстю, ще більшого пса з чорно-білим рідким ворсом і гострим хвостом, такого, як той, що напав на Піфагора і чигав на нього під деревом. Усі брудні, покалічені, шерсть скуйовджена. Одні кульгають, інші стікають слиною. І махають хвостами, що не віщує нічого доброго.
Я, попри все, пробую порозумітися і посилаю думку:
Добридень… собаки…
У відповідь лунає багатоголосий непривітний гавкіт. Вони зненацька кидаються на нас, випромінюючи явно ворожу енергію. Ми втікаємо в туман.
Зграя — за нами слідом.
Брак видимості не рятує. Собачий гавкіт підказує, що вони швидко нас наздоганяють.
Нас виручає вуличний ліхтар, але він не з’єднаний з жодним іншим об’єктом нагорі. Ну що ж, нехай, у нас немає вибору, нам треба насамперед подбати про невідкладний порятунок.
Кігті і страх помагають нам видертися гладким металевим стовбуром на самий вершок. Ми тулимося на вузькому виступі вгорі, де зовсім нема за що триматися. Лапи зрадливо ковзають, нам доводиться бути пильними і весь час віднаходити точку рівноваги відносно нашого центру тяжіння. Хвости, на щастя, служать нам для балансу.