Гумовий Київ рожевих мрій

Я мимоволі взявся за волосся, а Симон, тим часом продовжив:

— Зачіска, розумієш, надто неформальна, викликає в суспільства негатив.

— Чого ти причепився до моєї зачіски? Весь час носив, а тепер що, не можна? Люди пальцями тикають?

— Заспокойся, будь-ласка, я не хотів тебе образити. Ти ж сам розумієш, що твоя зачіска — це виклик моралістам, — намагався заспокоїти мене Симок, але я вже розійшовся:

— Та мені начхати на всіх твоїх Сав і Русланів, узятих докупи. Я свій ірокезик стригти не буду, — відрізав я.

— А якщо в нас-таки все вийде, а умову поставлять, щоб ти постриг свою шевелюру — тоді що? — викривив Симко свої тонкі губи.

Я…, — тільки-но надихнувся сказати щось гостре, як у двері загрюкали. Звук був такий, неначе хтось у труну цвяхи забиває. Ми з Симком перезирнулися.

— Що за фігня? — запитав Симон у мене, звівши брови.

— Не знаю, — кажу, — може, двері зачинилися, і ці дяді ніяк не зайдуть до кімнати?

— Та ні, — каже пильний Симон, — я, коли заходив, то помітив, що там замок без заскочки.

Грюкіт пролунав знову, урвавши наше перешіптування.

— Хто там? — обізвався я, і не чекаючи відповіді, гукнув: — Заходьте!

У двері просунулась зачесана під дупу (себто на два боки) голова в окулярах. Оптика, — це було видно з першого погляду, — була потужною. В таких біноклях в бік сонця краще не дивитись взагалі, тому що існує велика ймовірність того, що спалахнуть очі.

— Доброго дня! — відказала голова, виблискуючи скляними очима. — Мені потрібен Сава Олегович.

— Він десь вийшов, — сказав я послідовнику Доуеля, оскільки в дверях стирчала лише його голова.