Книга імен
- Автор: Грегори Джилл, Тинтори Карен
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-611-1
- Переводчик: Анжела Кам'янець
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Книга імен». Краткое содержание книги:
Війна в Афганістані, повінь у Нью-Йорку, атаки терористів на Мельбурн, вибух танкера в Ірані — усе це наслідки загибелі праведників. Девід дізнається, що в книзі є ім'я його падчерки. За допомогою прекрасної ізраїльтянки, експерта з давніх манускриптів, Девід починає осягати кабалу, щоб урятувати праведників, свою пасербицю й, можливо, весь світ.
— Дай... мені... пістолет. — Голос Гатча звучав ледь чутно. — Просто випусти його з рук. Ніби здаєшся.
Вона впала на коліна й упустила пістолет просто в розкриту долоню Гатча. І побачила очі Стейсі, яка тремтіла під машиною. Не руш звідти, доню, — беззвучно молила вона. — Залишайся там.
Кашляючи, оливковошкірий повернувся спиною до палаючого пекла й попрямував до Мередіт пружним, упевненим кроком. Коли він опинився футах у шести від неї, жах запульсував у кожній клітинці жінки. Бачила вона тільки його химерні очі. Вони були різного кольору — одне каре, друге — синє.
Ці очі ніби загіпнотизували Мередіт, і вона не побачила, як Гатч підніс руку. Вона лише почула постріл, — чоловік із химерними очима закрутився на місці.
На мить у неї пробудилася надія. Іще, Гатче. Стріляй! Тільки цього разу — у серце!
Але той чоловік рухався надзвичайно швидко, хоч на правому плечі в нього виступила пляма крові.
— Ні! — вигукнула Мередіт, коли він чотири рази вистрелив у розпростерте тіло Гатча. — Боже мій, ні!
— Стейсі! — гарикнув чоловік.
Почувши доччине ім'я з вуст убивці, Мередіт захолонула. Вона й помислити не могла про такий кошмар.
— Облиште її!
— Стули пельку! Чуєш? — Він прицілився їй у голову. — Стейсі, якщо ти не вийдеш до мене, як слухняна дівчинка, — а ти ж у нас слухняна дівчинка? — твоя матуся помре, як помер твій охоронець.
— Не слухай його, Стейсі! — крикнула Мередіт.
Вітер розносив дим і розжарений попіл з охопленої вогнем крамниці. Чоловік відкашлявся й навів пістолет нижче, прямо в серце Мередіт. Але в останню мить він відвів руку й вистрелив на кілька дюймів лівіше. Земля біля Мередіт вибухнула фонтанчиком камінців і пилу.
— Мамо! — несамовито закричала Стейсі, вилізла з-під машини й кинулася до матері.
— Дайте нам спокій! — ридала Мередіт. — Що вам від нас потрібно?
— Мені потрібна вона, — він тицьнув пістолетом у Стейсі. Потім підкинув його так, щоб ухопити за ствол, і, як пантера, стрибнув до Мередіт.
Останнє, що вона побачила, перш ніж він її вирубив, були оті крижані очі різного кольору.
Дівчинка з риданням рвонулася до матері. Раулеві не знадобилося й шести секунд, щоб відкрутити флакон із хлороформом і змочити хустинку, що лежала напоготові в кишені. Цього разу гострозубе мишеня навіть не пискне.
Розділ тридцятий
... 6... 5... шерхотів ліфт. Наближаючись до четвертого поверху, він уповільнив рух, зупиняючись. Девід притягнув до себе Йаель — на той випадок, якщо їм доведеться швидко вискочити. Обоє напружилися, коли двері прочинилися, та дама, одягнена за суворим діловим етикетом, вкотила до ліфта свій багажний візок і навіть не глянула в їхній бік.
Він відчув, що Йаель трохи розслабилася, коли ліфт знову рушив униз. Зненацька Девід натиснув кнопку другого поверху.
— Мало не забув, дорогенька. Я ж домовився з твоїми батьками, що ми зустрічаємося біля їхнього номера.
Йаель кліпнула очима з подиву.
— А... хіба вони не чекають на нас у вестибюлі? — Із цими словами вона вийшла слідом за ним і заговорила знову, тільки-но двері ліфта зачинилися.
— Що це на тебе найшло, дорогенький?
— Мені раптом спало на думку, що Джилліс прийшов не сам. Його напарник може стирчати у вестибюлі.
Йаель примружила очі.
— Слушна здогадка. Спускаймося сходами.
Девід розглядав дороговкази в обох кінцях коридору.
— Не пам'ятаєш, ми повернули ліворуч чи праворуч, коли вчора йшли сходами?
— Праворуч... начебто.
— Тоді ходімо ліворуч. Ці сходи далі від вхідних дверей.
Йаель поправила сумку на плечі.
— Сподіваюся, тут є чорний хід, — сказала вона собі під ніс, і вони рушили до сходів.
Спускалися вони повільно й сторожко. Перш ніж трохи прочинити двері, що вели до вестибюлю на першому поверсі, Девід глибоко вдихнув.
Поки що все нормально. У вестибюлі нікого не було. Ліворуч він помітив іще один коридор, і вони кинулися туди.
Проте коридор виявився нішею, у якій один на одному до самої стелі поскладали стільці, — поруч із дверима з табличкою «Службове приміщення».
— Сюди. — Девід штовхнув двері, а Йаель озирнулася, зачувши швидкі кроки за спиною.
Просто на них мчав смаглявий чоловік — як вовк за зайцем. Це й був напарник Джилліса, отой латиноамериканець, який учора в них стріляв.
— Біжімо! Хутчіш! — Йаель запхнула Девіда до кімнати і з силою зачинила за собою двері.