Королеви не мають ніг

Бальна зала була чудова й славилася далеко за межами герцогства як зала Ангелів — Sala degli Angeli, бо її єдиним, проте в нескінченних варіантах повторюваним декоративним мотивом були ангели, створені пензлем герцогово—го безсмертного портретиста Анджело Бронзіно, а також ангели, вирізьблені з дерева й витесані з мармуру, вилиті з металу й вирізані з слонової кості митцями нітрохи не менш гучних імен, такими, як Якопо Сансовіно і Тіціано Аспетті, ба навіть, — маються на увазі чотири бронзові ангелочки, чи, скоріше, амурчики, які несуть у своїх пухкеньких ручках таріль для фруктів й оздоблюють у Sala degli Angeli карниз каміна, підтримуваний двома мармуровими ангелами, — колишній власник чудової рушниці Броккардо — Бенвенуто Челліні. Херувими—велети, намальовані на стіні, оголеними мечами охороняли золотий герцогський трон, що стояв на підвищенні в глибині зали; крилаті серафими ширяли над вікнами й на стелі; ангелочки ніжилися на хмарках і вигрівали на сонечку свої рожеві задоч—ки; інші ангели літали, співали, вигравали на лютнях, звертаючи до Господа свої палкі погляди, і кидали стріли, й розсипали квіти, і затуляли свої личка, бачачи людську підлість, — одне слово, поводились справді по—ангельському, а під ними, внизу, під підлогою, в жахливих муках корчилися падші ангели, почорнілі від власних гріхів.

Зала, прекрасно осяяна тисячами свічок, була вже повна; синьйори і дами приглушено і — поза всяким сумнівом — дотепно гомоніли під тихий супровід музики, яка лилася згори, з балюстради, прикрашеної дерев’яними, позолоченими ангелами; ангельські голоси, сопрано й альт, у супроводі флейти негучно виконували канцонету «Чому ти відхилив свої вуста, жорстокий», — чарівне творіння Merry Old England,[64] яке принесли на європейський континент англійські мадригалісти. Всі гості були в нових уборах, бо справді було нерозумно й немислимо, щоб хтось з’явився сюди в тому самому убранні, в якому він був тут позавчора на добродійницькому балу, що його давав покійний capitano di giustizia, і всі були ретельно вмиті, завиті, напудрені й напахчені, сяяли всіма відтінками шовку і батисту, оксамиту й атласу і розсипали холодний блиск діамантів та сапфірів; коли оголосили чужоземне Петрове імення, всі, як один, з неприховуваною цікавістю обернулися до входу, й хоч, власне, ніколи не бачили образу войовничого архангела Михаїла в празькому костьолі міноритів, живою копією якого був Петр, і не могли навіть здогадуватися, до якої міри його присутність у Sala degli Angeli доречна, зустріли його оплесками і вигуками «браво», тільки—но він з’явився в дверях; вихованці епохи, яка сприяла проявові їхньої особистої безстрашності лише до тієї міри, що королі й князі могли з оголеними головами йти за домовинами своїх загиблих воєначальників, вітали в Петрові героя дня. І він проходив поміж ними, ніби в фантастичному сні, приголомшений і надзвичайно полещений та зворушений, і мусив зібрати весь свій розум, світський досвід та самовладання, щоб не розгубитися, не розслабитися і люб’язно та безпристрасно всміхатись.

Перед ним, обернувшись до нього обличчям і задкуючи, плив у повітрі крихітний синьйор у черевиках на таких високих підборах, що туди могли б увійти три скручені пилки для перепилювання ґрат; це був герцогський maître des cérémonies, страмбське видання мосьє Ферраля, як можна було судити з плавної віртуозності його рухів, а головне, з довгої диригентської палички, увінчаної чарівним ангельським крильцем; стискаючи паличку в правій руці, він то стукав нею об підлогу, то піднімав угору, до стелі, то граційно нею розмахував. Здавалося, ніби він кудись веде Петра; і справді — так воно й було: сліпучо всміхаючись білячими зубами, він вабив Петра чарівними поклонами й рухами долоні, і Петр незабаром зрозумів куди: maître des cérémonies торував йому шлях до Джованні, який стояв у протилежному кутку зали в товаристві гарненької дами, чию шию кілька разів обвивав довгий разок перлів. Забачивши друга, Петр весело усміхнувся й рушив до нього; maître des cérémonies, виконавши своє завдання, уклонився й відступив на задній план.

О, велика мить! Якби в ті часи вже було винайдено фотографічний апарат, притьмом заклацали б десятки спусків, і наступного дня знімки Петра, який наближається до Джованні, з’явилися б у всіх місцевих газетах з аршинними заголовками: «З лев’ячої клітки — до Зали Ангелів», або: «Радісна зустріч вірних друзів», або: «Граф Гамбаріні вітає свого рятівника», або: «Хоробрість і вельможність обнялися». Бо Джованні, виряджений у чудове вбрання, яке для нього, Цілком можливо, вибрав модельєр самого герцога, бо воно мало надзвичайно вишуканий вигляд, що досягалося виключно двома барвами — яскраво—жовтою і вугляно—чорною — так от, Джованні, забачивши Петра, зробив щось дуже доречне й вражаюче: він розпростер обійми й, перше ніж пригорнути друга до своїх грудей, вигукнув:

— Мій любий schioppetti!

Той, хто волею долі став об’єктом загальної уваги, дуже легко досягає слави баляндрасника, бо кожне його жартівливе слівце сприймається з похвалою і вдячністю; отак і вигук «мій любий schioppetti!», тобто «мій любий стрільцю», яким Джованні зустрів Петра, викликав у гостей, котрі оточили обох друзів, вибух улесливого сміху; на жаль, Джованні, мабуть, бажаючи посилити ефект своїх вельми вдалих вступних слів, навпаки, тут же й зіпсував враження від них, докинувши: