Срібний павук

— Це ті? — спитав Рабур.

— Ті! — Асаф ще не знав, що буде, але передчував щось гарне.

— Я їх купую в тебе, — владно промовив Рабур, — за тридцять срібних тетрадрахм даю тридцять ауреусів.

Асаф повірив у своє щастя лише тоді, коли гість відрахував зі свого гаманця тридцять золотих і забрав собі срібні.

— Ось так! — весело сказав гість, пристібаючи до пояса свій коштовний кинджал. — Прощай, Асафе, і мовчи про цю оборудку, якщо хочеш жити довго й щасливо.

— Я мовчатиму, пане, мовчатиму, — забелькотів Асаф, — але я не зможу спати до самої смерти, якщо не дізнаюся, хто ви насправді!

— Ти дуже хочеш це знати?

— Я не хочу, але цікавість жере мене зсередини, як сорок бісів!

— Добре, — гість пильно подивився Асафови у вічі, — я династичний маг Бероес Дванадцятий, але ти про це забудеш. А пам’ятатимеш, що в тебе був архістратиг Леґіону сикаріїв, які незабаром втоплять у жаху цей безбожний край.

Бероес XII зробив кілька енергійних рухів і проказав скоромовкою якісь слова. Стіни затремтіли, щось загуділо, Бероес відірвався від землі і повисів трохи у повітрі. Потім усе затихло, він опустився, ввічливо вклонився Асафови і відбув.

Асаф трохи очманів, а коли прийшов до тями, кинувся до золота. Воно було на місці. Асаф сховав його у скриню і вийшов у задній дворик. Все складалося чудово. Бог не забув його.

Прийшов пасхальний вечір. Повний місяць був на небі, а місяць нісан — на землі.