Позичене обличчя
- Автор: Аддамс Петтер
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Станіслав Репях
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Позичене обличчя». Краткое содержание книги:
Пригодницькі твори письменника з Німецької Демократичної Республіки Петера Адамса зажили широкої популярності у читачів багатьох країн. Вони захоплюють не лише гостротою сюжету, а передовсім тавруванням породжених капіталізмом злочинів і пороків.
Минуло чотири з половиною роки після трагедії у портовому містечку. Довідавшись, що стара Скрогг знов оселилася в притулку, Девітт вирішив побачитися з нею.
У притулку світилися тільки високі вікна їдальні, де мешканці зібралися на свят-вечір. Тихо відчинивши двері залу, Девітт побачив яскраво освітлену ялинку, обвішану ліхтариками та блискучими кулями. Довкола неї сиділо чоловік п'ятнадцять, нерухомо втупившись у полум'я свічок. Девітт мав чудову пам'ять на обличчя і одразу помітив, що серед них було лише чоловік зо два з тих, кого він бачив тут колись. Решта, певне, спочивала вже на цвинтарі.
Якийсь дідок виступив наперед і притиснув підборіддям скрипку. Він заграв різдвяну мелодію, і кволі голоси почали підспівувати.
Ейліс Скрогг у залі не було.
Служниця провела Девітта нагору. Стара Скрогг нерухомо сиділа в кутку своєї кімнати в чорному шкіряному кріслі, неначе спала з розплющеними очима.
Девітт підійшов ближче, і стара захихотіла.
— Ніхто не вірить, що оця, на картині, — показала вона пальцем на богоматір, — кожного вечора натирає мої подагричні ноги мурашиною кислотою. Але, їй-богу, вона це робить! І чого це вона була така дурна і вішалася на Фіннігена! Чіпляла в коси білу гвоздику і чепурилася, але чоловіки тільки сміялися з неї. Отакий світ, мій пане! Любий господь прислав вас по мене?
Девітт сів і грубо обірвав її.
— Годі прикидатися! Було б добре, якби ви справді збожеволіли. Але це так малоймовірно, як і все інше!
— Де ми бачились?
— Ви прекрасно знаєте, коли й де ми бачились!
— Що б, на вашу думку, зі мною сталося, якби я не була така розумна, — сказала раптом місіс Скрогг цілком нормальним тоном. — Бачите, як вчасно я сховала свої гроші в гарному зеленому полив'яному горщику і закопала його під опалим листям у потаємній місцині. Я не така дурна, щоб довіряти свої гроші банкам, — додала вона і знов захихотіла: — Кожен сподівається, що гроші залишу саме йому. Та я роблю так, як мій Джером — усіх дурю!
— Скільки ж ви закопали? — спитав Девітт.
— Вісім тисяч фунтів, — відповіла стара без вагання, неначе їй кортіло висловитися хоч раз без усяких викрутів. — Вони хотіли забрати в мене всі гроші, бо ви сказали, що ці фунти нажиті на контрабанді отрутою. Але я не дурна! Нехай спробують знайти їх. Не знайдуть ніколи! Тепер усі плазують переді мною, доглядають і підглядають, а я роблю точнісінько так, як негідник Джером, точнісінько!
— Ви знаєте, де Гайлен? — спитав нарешті Девітт. Але стара наче й не чула.
— Коли я вийшла за Джерома — ах! тоді я була щаслива! — Очі її ожили. — Знаєте, тоді була я на голову нижча за всіх дівчат, мала криві зуби, а з носом своїм не змогла б виграти на конкурсі краси навіть череп'я від квіткового горщика. Але я мала невеличку спадщину — двісті фунтів. Це були неабиякі гроші на той час, і це вирішило мою долю. Красень Джером одружився не на Марії і не на Бессі, а на мені, чесно кажучи — на моїх двохстах фунтах. А я, дурна гуска, місця від щастя не знаходила. Для нього ж я була крива смердюча гава, годна тільки чоботи з нього стягувати. Порпалася з ранку до вечора, щороку ходила вагітна, щороку народжувала дитину, але тільки ці три дочки лишилися. А він собі розважався… Але тепер його вже нема, давно нема, а я живу і житиму до дев'яноста років. І всі вони будуть про мене піклуватися, будуть мене доглядати, мріючи добратися до чудового полив'яного горщика, повного грошей. Але навіть після смерті я їм таке встругну! До грошей не доберуться! До моїх грошей!
— Де Гайлен? Що вона робить? — повторив Девітт.
Стара мовчала хвилин п'ять, потім, ніби прокинувшись, сказала тихо:
— Бідна дівчина! Як тяжко жилося їй у перші роки після в'язниці!
— Чому ж ви їй не допомагаєте? Вона в Кілдарі?
Скрогг пильно подивилася на нього, примружила очі:
— Ви здавалися мені дивною людиною ще тоді, коли я вперше вас побачила. Я їй допомогла, але не питайте чому. Зрештою, через неї я мало не загинула, та незважаючи на це… Не повірите, але якби ви побачили Гайлен сьогодні, то переконалися б: вона щасливіша за нас. Вони з Фіннігеном побралися, мають у Лондоні аптеку чи, здається, пральню, — весь час забуваю…
Девітт підвівся. Кімната видалася йому раптом не такою похмурою, доля старої Скрогг не такою жахливою. Він спромігся навіть пожартувати: