Улюбленець слави

Гадаю, нема такої людини, що не брала б колись участі у виборах, але той, хто стинавсь у двобої з противником на «революційних» виборах початку цього сторіччя, коли ми справді вірили, що стоїмо на порозі нового життя, де пануватимуть мир та спокій і де всі будуть щасливі, той і близько не може уявити собі, які тоді бушували пристрасті, як виборці обожнювали свого кандидата і як ненавиділи й зневажали його конкурента.

Для того щоб ви відчули ту атмосферу, в якій ми прожили оті три тижні перед виборами, досить сказати таке: коли давній друг нашої родини ліберал-уніат [7] містер Моклі виступив у пресі проти пропозиції Честера в ірландському питанні (а ми неабияк розраховували на голоси ірландців), я у прямому розумінні слова відмовилась навіть розмовляти з ним після цього. Коли він усміхнено підійшов до мене з наміром привітатися (я хотіла бути принаймні чемною), моя рука наче сама собою сіпнулася назад, очі глянули на нього так, ніби то було порожнє місце, а ноги (я тремтіла від сорому не менше, ніж від обурення) повели мене геть від нього. А коли Джім почав писати мені шалені листи, де нарікав, що мене до нього не пускають, і він сам приїде одверто поговорити про все з Честером, це пойняло мене жахом.

Першою ж поштою я відповіла Джімові, що благаю його запастися терпінням (бо вже одна моя вагітність свідчила, що я належу лише йому, і що остаточний мій переїзд до нього — лише питання часу). Я детально пояснювала йому, яка критична ситуація склалася зараз у Тарбітоні, і як важливо, важливо для нас обох, щоб Честер переміг.

І хоч мене й справді не пускали до Джіма, я жила в такій круговерті подій, що Джімового обурення я, щиро кажучи, не розуміла. «І чого він панікує? — думала я, біжучи із засідання передвиборчого комітету до друкарні замовити нові плакати проти консерваторів, які закинули Честерові, ніби він наполягає на «націоналізації землі» (так воно й було, тільки вголос він про це не казав, і заяву консерваторів ми вважали брехнею, та ще й небезпечною, бо то загрожувало нам втратою голосів усіх дрібних фермерів).— Невже він не тямить, що таке вибори?»

Справді, ситуація була вельми критична — ці наклепи заподіяли нам чималої шкоди. Ми працювали з раннього ранку до пізньої ночі. Честер виступав разів по десять, а то й більше, на день, нерідко перед публікою, яка зустрічала його посвистом і навіть погрозами викупати в ставку. Але він ніколи не втрачав бадьорості й почуття гумору і якимсь дивом знаходив раду в будь-якій складній ситуації. Жінки, так ті взагалі його мало не обожнювали і, як це не смішно, ревнували його до мене.