Арсен
- Автор: Роздобудько Ирэн Виталиевна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Грані-Т»
- ISBN: 978-966-465-383-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Арсен». Краткое содержание книги:
Нова повість відомої письменниці Ірен Роздобудько розповідає про дорослішання, життєво важливі трансформації в свідомості й пошук моральних орієнтирів у житті.
— А Яків Степанович знає про ваші забавки? — порушив мовчанку я.
— Звісно, ні! — сказала Айрес. — Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!
— І що це вам дало? — зі зневагою запитав я.
— Невже ти не розумієш? — здивувалась дівчина. — Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна леґенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!
Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.
— Звісно! — погодилася Айрес. — Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?
— А як же бути з примарою? — пом'якшав я. — Певно, люди вже до неї звикли?…
— Певно… — зітхнула Айрес. — Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди — це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.
Вона помовчала і впевнено додала:
— І зникне! Обіцяю…
Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:
— Мир?
Я трохи повагався.
Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…
Що таке «P.S.»?
Здається, це все, що я хотів розповісти.
Та написавши останню фразу: «А потім ми побігли до річки», — я раптом відчув якусь незрозумілу тугу. Невже це справді все?
А як же ціле літо, яке я провів у селі? Інші мої пригоди, знайомства, моя робота, яку я відтак усе ж знайшов?
А моя дружба з Чорним, про яку теж варто написати?
А те, що під кінець літа ми таки влаштували музей! Ще й який — на відкриття приїздили столичні журналісти і мешканці інших сіл!
А про приїзд моєї Юлі — теж урочисту подію для всієї родини!
Одне слово, написавши останню фразу, я впав у відчай. Невже доведеться починати новий зошит? Але ж я і так багато написав. А решта вже буде, як кажуть, «зовсім іншою історією»…
І тоді я згадав, що після закінчення листа або записки, яку Юля пише мені вранці, вирушаючи на роботу, вона іноді ставить у кінці дві літери — «P.S.».
І — продовжує писати. Наприклад, таке: «Не забудь помити посуд!» або «Буду пізно — вечеряй сам!»
Одного разу я запитав у неї, що ті літери означають. І вона пояснила, що це скорочення двох слів — «пост скриптум». Перекладаються вони так: «після написаного».
А простіше кажучи — коротке доповнення до всього, написаного раніше. Те, що не увійшло до головної розповіді.
Згадавши таке, я зрадів і вирішив, що у мене теж має бути це «доповнення».
Отже…
P.S.:
Я провів у селі все літо!
Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!
По-перше — робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.
І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.
Займатися цим у селі не було кому — кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.
І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!
Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.
— Твоя сорочка? — суворо запитав він.
Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.
— Арсенчику, що ти накоїв? — запитала бабуся. — Чому сорочка брудна і розірвана?
Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.
— І ти заліз за огорожу? — перепитав Василь Петрович. — Ти хоч знаєш, як це небезпечно — тривожити тварин уночі? Що ти там робив?
Я опустив голову.
— Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.
— Яка ще корида, бовдуре?! — здивувався Василь Петрович. — Це ж звичайнісінький племінний бичок…