Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
Єдиною річчю у кімнаті, яка могла привернути увагу, був клаптик білого паперу на столі. Кобища підійшов і нахилився придивляючись. На папірці простим олівцем було надряпано:
Майор зовні байдуже мізинцем відштовхнув папірець і вийшов з квартири.
Сигаретний дим залазив, здавалося, у найвіддаленіші куточки грудей, але звичного полегшення не приносив. Кобища самотньо сидів біля під’їзду на краєчку лавки й палив, згадуючи теплий чайник, що стояв на газовій плиті, та клапоть білого паперу з дурнуватим написом. Перше означало, що вони спізнилися лише на якусь годину, а може, й менше. Друге — що ті, кого вони шукають, сюди вже не повернуться. Якби Величко зі звісткою про таксиста повернувся трохи раніше, якби швидше опитували дівуль з «Нічного діаманта», якби швидше знайшли цю адресу… Якби ж то…
Та потерпаючи від цих невтішних думок, Кобища не знав ще одного — що на під’їзді до будинку на тротуарі «голосував» чоловік, який тяг важку валізу, і що водій їхньої машини не звернув на нього жодної уваги. Майор, який сидів усередині з хлопцями зі спецназу, не міг цього знати, як і того, ким був отой «голосувальник». Інакше взагалі б… Хоч волосся рви на голові.
Спецназ від’їхав, а натомість з’явилося ще одне авто з мигавкою. З пасажирського місця вибрався молодий чоловік, надзвичайно худий, високий, з загостреними рисами обличчя, в окулярах у тонкій металевій оправі. Його манера ходити, далеко розставляючи «циркулі», з одного боку, здавалася незграбною, з другого, — випромінювала надзвичайну енергійність. Пробігаючи повз лавку, він побачив майора й зупинився.
— Здравія желаю… — Він подав руку. — Що тут?
— Працюємо на об’єкті… — сухо промовив майор.
— Я загалом у курсі справ… Маю пряму вказівку від…
— Знаю, — перебив Кобища. — Все знаю. Прошу дуже — квартира на третьому поверсі, побачите. Там наші експерти працюють…
— А ви…
— Я зараз підійду… Ви підіймайтеся, будь ласка!
Ніяково знизавши плечима, новоприбулий у цивільному пірнув у під’їзд.
Карповича практично ніхто не мав за свого. Закінчивши факультет кібернетики у Києві, в закладі, який не мав військової кафедри, призваний до армії, він потрапив у внутрішні війська у званні рядового, де на відповідній стадії армійські чиновники зуміли розгледіти його таланти, і рядовий Карпович замість того, щоб у своєму не наймолодшому віці опановувати по повній програмі ази дідівщини, опинився у штабі військової частини, підпорядкованої МВС. А згодом управління внутрішніх справ у особі генерала Панасюка, який добре знався з командиром частини, отримало цього комп’ютерного генія неофіційно «у тимчасове користування». У такій організації, як управління внутрішніх справ, завжди існують комп’ютерні проблеми, і Карпович вирішував їх миттєво. Там, у «рідній» частині, його підвищили відразу до сержанта, хоча, власне, він цим взагалі не переймався. За кілька місяців розробив програми для складання всілякої звітності, модернізував комп’ютерну мережу управління. Він міг працювати день і ніч, не відмовляючи нікому. Начальники відділів у майорських погонах зверталися до нього на «ви» й віталися за руку, проте своїм не вважали. Майор знав, що Карпович на прізвисько Птеродактиль — ас у своїй справі. Але навіщо він тут потрібен?
У квартирі кипіла робота. Кожен займався своїм.
— Відбитки зняли, — відрапортував дактилоскопіст, — можемо їхати.
Карпович з Приходьком колупалися в розетці. Пластмасовий її корпус уже лежав у поліетиленовому пакеті, а вони витягали ще й середину.
— Вас не токне? — запитав майор.
— Вже зробили, — відповів експерт, розглядаючи під лупою від’єднане «нутро". — Так, я цілком згоден… Забираємо.
— Що знайшли?
— Ну, кажіть, Анатолію… — підштовхнув Приходько Птеродактиля. — Ваша знахідка.
— Це, звичайно, попередні міркування, — швидко, по діловому почав програміст, — але схоже, що у цьому приміщенні працювали на комп’ютері.
— Звідки ви взяли? — запитав Кобища.
— Для підключення комп’ютера до мережі потрібні інші розетки, ніж ті, що стоять у наших квартирах, бо штепселі в них більші. Усі цивілізовані користувачі купують відповідні перехідники. В принципі можна під’єднати і так, якщо добряче натиснути. Потім витягнути штепсель із розетки надзвичайно важко. Тут розетку мало не з м’ясом видерто. До того ж на корпусі — ось Андрій Петрович підтвердить — сліди цього нестандартного штепселя. Внутрішні латунні частини розетки також пошкоджено — гнізда наче розігнуті.