Небезпечний утікач
- Автор: Вигодська Емма
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав України
- Переводчик: К. Срібна
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Небезпечний утікач». Краткое содержание книги:
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
А «Білі Сорочки» по одному, по двоє, побиті, похмурі, мовчазні, в куряві, піску й колючках, тільки після заходу сонця почали збиратися в табір. Збиратись і просити пристановища в наметах Сімдесят п'ятого піхотного полку. Їх довго ще гнали убік від Курнаульського шосе кінні роз'їзди соварів.
«Білі перли падають в ціні», — писав того дня в таємному листі один багатий купець із Делі своєму довіреному приятелеві, торговцеві воском, у Лахор.
«Білими перлами» купець умовно. називав королівські війська за їх ясно-сірі похідні мундири; «червоним маїсом» — полки повсталих сипаїв за червоні формені куртки.
«Білі перли падають в ціні, — писав купець, — зате червоний маїс дорожчає».
Розділ двадцять другий
Чемберлен-саїб
Вночі у ставку приїхав Чемберлен. У великому наметі командуючого армією генерала Барнарда зібралася Військова рада.
Полковник Гарріс прийшов із забинтованою головою. Не він один був поранений: полковникові Вільсону з тиждень тому прострелили щоку, а молодий лейтенант Робертс, що приїхав з Чемберленом із Пенджабу, підтримував правою рукою перев'язану ліву. Робертса поранило дорогою.
Невілль Чемберлен, щойно призначений генерал-ад'ютантом при штабі прикордонних сил Пенджабу, сухий, жилавий, стрункий, в гарному мундирі із срібним шитвом, сів біля узголів'я койки командуючого. Барнард лежав у похідному ліжку, блідий, млявий, з обв'язаною шиєю. Кілька днів генерала мучив приступ якоїсь тяжкої хвороби; штабний лікар не знав, як її лікувати.
Розмову почав Вільсон. «Білі Сорочки» розбиті. Обоз з харчами і бойовими припасами перехоплений.
Вилазки з міста повторюються щодня. Ворог заходить і з флангу, і з тилу, захопив старий храм на Курнаульському шосе, може перервати зв'язок з Пенджабом — єдину дорогу, що залишалася досі відкритою. Британської піхоти в таборі майже немає, а вся тубільна — ненадійна. Кавалерія день і ніч несе пікетну службу, люди змучені: по двадцять годин у сідлі без перепочинку.
Гармат не вистачає; а ті, що є, дуже малі. Потрібні важкі гаубиці — двадцятичотирьохфунтові, потрібна облогова артилерія.
Чемберлен сухо кивнув.
— Так, — сказав Чемберлен.
У нього було вузьке, трохи асиметричне і бліде обличчя, — тієї особливої молочної блідості, яка буває інколи в жителів півночі, що не засмагають навіть в тропічному кліматі. Дрібненькі веснянки на крилах носа були чисто лондонського походження. Ніс красивий, тоненький, з горбиком, ледь-ледь скривлений, з правого боку зрізаний більше, ніж з лівого, від чого обидві половини обличчя здавалися неоднаковими.
Усі дивилися на генерал-лейтенанта. Що він привіз з Пенджабу?
Та Чемберлен не квапився.
— Калькутта? — спитав він.
— Зв'язок обірваний. З Калькутти досі підкріплень не було, жодного чоловіка, — сказав Вільсон.
Чемберлен знову кивнув.
— Так, — сказав він й обернувся до командуючого.
Змучене жовте обличчя Барнарда з припухлими повіками було нерухоме.
Чемберлен розглядав його спокійно і пильно.
— Яких заходів можна вжити зараз, генерале? — обережно спитав Чемберлен.
Барнард опустив очі під цим холодним поглядом, схожим на погляд щуки.
— Вжити заходів?.. — Барнард тихо застогнав і повернувся на своїй койці. — Вжити заходів… — Найбільше в світі генерал боявся будь-що починати. Занадто добре він пам'ятав, як після Кримської війни (він прослужив усю кампанію начальником штабу в лорда Раглана), — занадто добре пам'ятав Барнард, як засуджували тоді в Лондоні лорда Раглана за все, що він зробив, і ще більше за те, чого він не зробив…
Генерал Барнард, крекчучи, повернувся на койці — це була хвора і змучена людина. Чемберлен опустив білясті вії, ніби нічого не чуючи. Генерал, який відповідає на запитання тільки кректанням, — це було непристойно.
Вільсон чекав.
— Мої люди гинуть! — різко промовив Вільсон. — Мої гармати тут ні до чого не придатні. Якщо найближчим часом не буде надійного підкріплення із Пенджабу, я змушений буду зняти облогу й піти з-під Делі.
— Боже мій! — жалібно простогнав Барнард. — Що скажуть у Лондоні?
Всі подивилися на Чемберлена.
— Підкріплення з Пенджабу буде! — сухо відповів Чемберлен. — Сер Джон Лоуренс віддав наказ сформувати Летючу Пенджабську колону на допомогу делійським силам. Бригадиром призначено Нікольсона.
— Нікольсона? — Присутні заворушились.
Нікольсон, «Лев Пенджабу», лютий Нікольсон, гроза північно-західної Індії, той самий Джон Нікольсон, якого кочові племена в глухих гірських місцях поблизу афганського кордону вважають за диявола або злого духа!.. «Ніккуль-Сейн», — його ім'я пишуть на каменях, йому приносять жертви, як злому богові.