Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Не прогодуємо… А хто ж іще прогодує, як не ми?
Будьмо добрими. І терпеливими. Будьмо справедливими.
Спеціальні цехи виробляли спеціальну ковбасу для спеціальних людей. Тобто для керівних. Тепер нема спеціальних цехів. Є цехи «лікувального харчування». Бо «спеціальні люди» поголовно хворі. Бо, тяжко думаючи про народ, вони додумуються до того, що ледве волочать ноги. Тож персональні машини — також не розкіш. Квартири «поліпшеного планування» — також не розкіш. Більше — клопіт. Троє людей і один кобель на території ста п’ятдесяти квадратів. Спробуйте такою мінімальною живою силою утримати такий плацдарм. Це ж треба поподвигати килими. Попотягати меблі. І треба їх ще й дістати. І треба на них гроші. Кобель зарплату не отримує. І треба, щоб ці меблі і ці килими були звідти. Чортзна-звідки. З Ямайки або Ямагути. З берегів Нілу або з берегів Брахмапутри. Щоб керівництво місцевої меблевої фабрики не могло звинуватити в «местничестве». Щоб кобель одного керівника, забігши в гості до кобеля іншого керівника, не піднімав зневажливо задню ногу біля ніжки серванта місцевої фабрики. Тим самим принижуючи авторитет вітчизняної промисловості…
Чи може думаючий про народ керівник звалити все це на голову простого трудівника? Замухришканого інтелігента? Ніколи! Совість не дозволить!
Отож не святотатствуймо. Мовляв, коли їм так важко, чого трусяться за свої посади? Чого так тримаються за владу? Тільки пролунав клич: «Вся влада — Радам!» — усі рвонули в Ради… Самоповисувалися…
Не самоповисувалися. Народоповисувалися. І це треба врахувати й оцінити. Що добровільно взяли цей важкий хрест на свої спини. З думою про народ. Про його світле майбутнє… Скромно задовольняючись темнуватим сучасним…
Час розплати настав
Сопартійнику і соідейнику! Час розплати настав! Буду тебе розкуркулювати. Скидай чоботи!
Нічого-нічого. Тобі ще принесуть. З підсобки універмагу. Або з того відділу, що «на трави». Ви всі — одного поля ягоди. Пропасти одне одному не дасте. А я босий до комунізму не дочалапкаю.
Вже до комунізму не треба?
Отак завжди. Тільки настроїшся, тільки звикнеш, тільки наберешся ентузіазму — вже не треба. Вже курс міняється.
Давай до теми. Ти весь час: «Партійне майно, партійне майно». Де ви цього майна набрали? Карл Маркс заповів? Чи Фрідріх Енгельс? А може, Клара Цеткін? Один відписав свій санаторій у Єсентуках. Другий — дачу під Києвом. А третя — спецгосподарство. З елітними свинями. Для елітного «сословія» — елітний кендюх. А народові — лапшу. На вуха.
І чому те «майно» тільки для вас? Босів і босиків? Я ж також партієць. Комуніст. Ветеран. Всі закутки мною витирали.
Правильно казав дід Матвій. Ще в часи воєнні: «Вернулися погончики, і вернуться барончики».
«Барончики» не страшні. Ті, колишні. Родовиті. Які мали своє майно і свою честь. Страшні «барончики» сучасні. Такі, як ти. Партійно спечені. Ті, що вилупилися з пролетарського яйця. Оті безрідні і безчесні. Покабінетні приблуди і словоблуди.
Зараз ви стишіли. Зачаїлися. Як каже Вітя Царапкін: «Зараз підпільно обком діє». Жар загрібає руками Рад, а решту загрібає своїми руками…
От дивак! Сидить по вуха в багні і репетує: «Не лей грязь на партию!»
Де вже гіршої грязі візьмеш, ніж та, яку сотворив ти?
Та й моя грязь — цілюща. А ота, в якій сидиш ти, небезпечна смертельно. Для народу.
Кажеш, що мене настроїли. Письменники.
Ну, звісно, я — не людина. Я — балалайка. І мене можна тільки настроювати. І на мені тільки можна грати.
Мовляв, письменники йшли попереду, «щасливу дійсність» оспівували, премії за це отримували. А тепер «зіскочили на обочину» і тицяють у партчиновників: «Вони вели, вони довели».
Я також усе життя йшов попереду. Бо я робітник. Гегемон, по-твоєму. Але віжками правив ти. І батогом підцвьохкував. Виходить, не ти мене гнав до прірви, а я тебе вів.
Я також «співав». Носив лозунги. Які ти писав: «Партія — ум, честь і совість нашої епохи!» Спробував би не понести. Або прокоментувати. Як ось Ваня Молдаван. Спочатку шепнув: «Яка совість, така й епоха». А тоді голосно:
— Якби я написав про себе лозунг: «Ваня Молдаван — ум, честь і совість нашої епохи!» І носив по місту. Що люди сказали б? Дурак! Нескромний!..
І понесли Ваню. В дурдом. Місяць «доводили» йому, що «в уме партии может сомневаться только безумный».