Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Чому ми досі не вилетіли?
Яке там чудо. Труби такої великої нема. Щоб усе гамузом у неї пропхати.
Боротьба за цю трубу точиться не на життя, а на смерть. Агенти хунти постійно намагаються цю трубу розширити. Народ самовідданою працею намагається її звузити. Для прикладу взяти хоча б мирноатомне бомбардування України.
Підсунули нам Чорнобильську. З розрахунком, що та бабахне, буде постійно чмихати і наш народ труїти.
А народ героїчною працею — блок у саркофаг. І тисячі тонн цементу на нього.
Підсунули нам Рівненську. З розрахунком, що та буде осуватися в печери.
А ми — тисячі тонн цементу під неї.
Цементу, слава Богу, у нас не бракує. Цементових заводів — також. Гірських хребтів — також. Людських хребтів — також. До речі, людські хребти у нас найдешевші у світі…
Тоді вони, щоб зламати хребет нашої історії, підсунули нам Чигиринську.
А ми їм громадянський ентузіазм.
Вони нам — Хмельницьку. Щоб та, як казкове чудовисько, випила Дністер. І ми задихнулися від спраги.
А ми їм — громадянську совість.
Тоді вони, щоб остаточно нас добити, — Південноукраїнську, Кримську, Запорізьку та іже з ними.
А ми їм — громадянський пафос. Пафосу у нас, слава Богу, зараз не бракує. Демократія. Гласність. Та й усіх підряд не беруть. Лише зачинщиків. І довго не тримають. У камерах повітря зараз чистіше, ніж на свободі. І в Сибір не засилають… Та й порівняно з Україною — там курорт.
Але народи наші здатні не лише на героїзм. Народи наші здатні на самопожертву.
Агенти хунти обібрали наших дітей, знищили природу, опустошили державну казну, поруйнували пам’ятники культури. І думали, що нам уже хандрець. А народи наші щедро трусонули гаманцями і вдарили по хунті фондами. Створили фонд захисту дітей, фонд захисту природи, фонд культури… І так далі. І тому подібне. Ще й на боротьбу за мир зосталося. Бо ми не можемо дозволити, щоб миролюбивий народ Гвінеї-Бісау ходив без штанів. Щоб дочки островів зеленого Мису не мали за що придбати дрантьового ліфчика.
Питається, де взялася у нас ця проклята хунта? При нашому «народному ладові»? При таких «світлих ідеалах»? При таких надійних органах?
«Внєдрілісь», як каже Вітя Царапкін. В науку — неуки. У Ради — безпорадні. Скрізь позалазили вчорашні компартійні архарівці. Бо дармоїдам всюди в нас дорога і пошана всюди дуракам. І вони розплодилися. Як одноклітинні. Дармоїд плодив дармоїда. Неук — неука. Пристосуванець — пристосуванця. Утробно-шкурницька генетика. Дурний начальник шукав собі ще дурнішого заступника. Вчений-неук — ще тупішого учня. З позицій державної безпеки.
Тепер перебудовуємося. На всіх рівнях. В усіх галузях. В усіх прошарках. Будуємо нову державу. Хто на ділі. Хто на словах. Хто на папері…
А хунта… діє.
«З думою про народ…»
Люди! До чого ми докотилися? За кожним словом: «бюрократія», «партократія», «апаратчики».
Будьмо добрими. Будьмо гуманними. Будьмо милосердними. Та й будьмо ж розумними. Якщо є апарат, то мусять бути й апаратчики. Якщо є всякі бюро — мусить бути бюрократія. А якщо є партія — мусить бути й партократія.
Та й уявімо себе на місці отого апаратчика.
Ми живемо. Їмо, п’ємо. Часом співаємо. Часом галасуємо. А він труситься. З думою про народ. Про нас тобто. Щоб ми правильно жили. Правильно їли. Правильно пили. Правильно співали, правильно дихали. І не галасували. А працювали. З ентузіазмом. З потроєною енергією. З думою про світле майбутнє.
Є серед нас несвідомі. Є невдячні. Ходять. Плещуть. Мовляв, у першу чергу про себе подбали. Собі зарплату підняли.
Не про себе! З думою про народ працівники апарату підняли собі зарплату! Аби було більше над чим труситися. Бо деякі вже починали пасувати. Висловлювали невдоволення: «На фіга мені це! Ти в народі душі не чаїш, над його долею трусишся, а він тобі копійки жаліє…»
Є серед нас явні вороги народу. Хоча б Ізя Чачкес. Великий реформатор. Каже: «В нас була тільки одна партія тому, що більше ми неспроможні були прогодувати…»
Це ми неспроможні прогодувати? Ми, які годуємо півсвіту недорозвинених там і — півкраїни недорозвинених тут? Тих, які «перебудувалися». Хоч один з них взявся за лопату чи став до верстата? Хоч один з них сів за трактор? Хоч одна вхопилася за коров’ячу дійку? А моню сьомає. І не дай, Боже, з причорнобильської зони. Щоб, не дай, Боже, не вкоротило віку. Бо відповідальний спеціаліст мусить відповідально ставитися до свого здоров’я. Щоб мати силу відповідально відповідати на відповідні папери…