Історик
- Автор: Костова Элизабет
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 966-343-223-3
- Переводчик: А. С. Долгополова
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Історик». Краткое содержание книги:
Одного разу пізно ввечері, вивчаючи бібліотеку батька, молода дівчина знаходить старовинну книгу й конверт із жовтіючими листами, у яких було лиховісне звертання: «Мій дорогий й нещасний спадкоємцю…» Ця знахідка відкриває для неї світ, про який вона ніколи не мріяла — лабіринт, у якому таємниці минулого батька й загадкова доля матері пов’язані зі злом, що ховається в глибинах історії.
Ще ніколи раніше мені не було так важко сконцентруватися. Здавалося, кожен нерв мого тіла реагує на примар зовні, якщо там, звісно, була якась примара. Мені вважалося, що радше розумом, а не слухом я усвідомлював, як вона шкрябається у вікно. Змусивши себе, я повністю поринув в Амстердам 1690 року. Спочатку я написав речення, потім ще одне. Чотири хвилини залишалося до півночі. «Пошукати анекдоти про життя голландських моряків», — записав я на папері. Я подумав про купців, які об’єднувалися у давні гільдії, щоб поліпшити своє життя й дістати більшу вигоду від товарів, міркував про те, як вони виконували свої щоденні обов’язки й віддавали частину прибутку на будівництво госпіталів для бідних. Дві хвилини до півночі. Я записав ім’я автора памфлета, щоб пізніше знову повернутися до нього. «Дослідити, яке значення мав для купців міський друкарський верстат», — дописав я.
Хвилинна стрілка на моєму годиннику здригнулася, і я здригнувся разом із нею. Рівно дванадцята. Друкарський верстат, мабуть, мав велике значення, — міркував я, водночас щосили змушуючи себе не обертатися, — особливо якщо гільдія контролювала деякі з них. А чи могли вони мати контроль над деякими верстатами, купити право на володіння? Чи була в друкарів власна гільдія? Як ідеї голландських інтелектуалів про вільну роботу преси співвідносяться з володінням пресою? На якусь мить це питання зацікавило мене, всупереч моєму стану, я намагався згадати, що вже читав про ранній друк в Амстердамі й Утрехті. Раптом я відчув якийсь спокій у повітрі, ніби знялося напруження. Я подивився на годинник. Три хвилини на першу. Я нормально дихав, а ручка спокійно рухалася по сторінці.
Що б не підкралося до мене, воно було не таким вже й розумним, думав я, дотримуючись обережності й намагаючись не полишати думки про роботу. Мабуть, живий мрець був уведений в оману моїм прикиданням, ніби я прислухався до попередження Рембрандта й зайнявся своєю звичайною роботою. Але довго я не зможу приховувати свою справжню роботу, хоча сьогодні моє прикидання було єдиним захистом. Я підсунув лампу ближче й поринув у сімнадцяте сторіччя, щоб іще більше створити видимість роботи. Прикидаючись, що пишу, я міркував. Останнім попередженням для Россі 1931 року було його власне ім’я на могилі Влада Проколюючого. Россі не знайшли мертвим за своїм столом, що може незабаром відбутися зі мною, якщо я не буду обережним. Його не знайшли пораненим, як Хеджеса. Його викрали. Звичайно ж, він може лежати десь мертвим, але поки я не буду в цьому впевнений, слід сподіватися на краще. Починаючи із завтрашнього дня, мені доведеться самому почати пошуки могили.
Сидячи на каменях тієї старої фортеці, батько вдивлявся в море, майже так само, як він удивлявся в ту ущелину в горах у монастирі Сен-Матье, коли спостерігав, як ширяє орел.
— Повернімося до готелю, — нарешті запропонував батько. — Дні стають коротшими, ти помітила? Я не хочу, щоб мене спіймали тут після заходу сонця.
Від нетерпіння я випалила пряме запитання:
— Спіймали?
Батько серйозно подивився на мене, ніби обмірковуючи, наскільки ризиковану відповідь мені можна дати.
— Стежка дуже стрімка, — сказав він нарешті. — Я б не хотів продиратися крізь ті дерева в темряві. А ти? — він міг би наважитись, я це бачила.
Я подивилася вниз на оливкові зарості, тепер вони здавалися сіро-білого кольору, а не сріблясто-персиковими. Кожне дерево стриміло вгору, до руїн фортеці, яка колись охороняла їх (або їхніх предків) від смолоскипів сарацинів.
— Ні, — відповіла я, — не хотіла б.
Розділ 16
На початку грудня ми знову були в дорозі. Утома від наших подорожей середземноморським узбережжям, здавалося, залишилася далеко в минулому. Рвучкий вітер Адріатичного узбережжя знову скуйовджував моє волосся. Мені подобалася його незграбна сила. Було таке відчуття, начебто чудовисько своїми величезними лапами зачіпало все в порту, через що прапори майоріли напроти сучасного готелю, а верхні гілки платанів гнулися уздовж алей.