Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
Він відразу помітив і поцінував ступінь охолодження, тож, не перестаючи гладити мене, завів м’яку й тиху розмову.
— … 89-й — це був мій рік. До цього я приїздив сюди просто так… Жив собі в гамачку… Тихо, спокійно… А потім, відразу після мого дня народження, стався цілковитий відрив. Тобто, я повністю змінив своє життя… Знаєш, докорінний переворот, як революція… Так, це був мій рік.
— Що, й ти справді жив у гамаці? Пам’ятаю, татусь тебе просто обожнював!
— Так… Але я свідомо вибрав тебе, а не його. Твій батько — чудова, розумна й начитана людина, гарний співрозмовник, але коли стало зрозуміло, що настав час вибирати, я вибрав тебе.
Він милувався мною. І мені ставало дедалі спокійніше під цим лагідним, невимовно рідним поглядом. А потім він накинувся на мої груди. Пам’ятаю коралі й плащ Каракалли та ще — крізь здригання повік — готичне вікно навпроти. І ще я бачила голову Альхена під своїм підборіддям. А потім він почав розстібати мої шорти (залишилася тільки ширінка).
— Е, ні, приятелю, стривай, а ось далі поки що тобі не треба, — язиком, який заплітався, озвалися рештки мого здорового глузду. Вся інша моя істота репетувала, що цей вовкулака найбільше в світі хоче оволодіти мною, і я не знесу, не переживу власної відмови.
— Не треба? Не треба… Все гаразд, все чудово, маленька, — видихнув він, посуваючись до мене ще ближче, хоча мить тому я думала, що ближче вже неможливо, — я не буду…
І він лише легко, ледь-ледь приспустив мої шорти.
— Тобі, напевне, трішки страшно?
— Так, — відразу відповіла я.
— Звичайно… Адже зараз ти хочеш, щоб твої мрії реалізувалися саме так, як тобі це снилося. Адже справді снилося?
Він трохи підняв купальні трусики, що стирчали з-під шортів, і з ніжною посмішкою, мов хлопчисько, дивився на щось, так добре йому знайоме.
Я нервово скосила око на годинник. Добре це чи погано, але була вже за 17 хвилин одинадцята.
— У мене лише дві хвилини залишилося, — прошепотіла я, вбачаючи за собою кволу тінь можливої перемоги.
— Не поспішай. Замри. Розслабся. Нікуди не треба поспішати.
— Добре… — я розслабилася; якщо мене все-таки збираються ґвалтувати, то це ще не значить, що те саме потрібно робити з моїми психікою і нервами.
— Бачиш, як здорово вийшло, — прошепотіла я, — тепер я можу з тобою зустрічатися хоч і щодня.
Альхен відповів якоюсь китайською приказкою про горщик, із яким коли щось часто робити, то він розіб’ється. У мої труси тим часом ніхто залазити не поспішав. Це обставина водночас і заспокоїла, й чомусь розлютила мене.
— Ось що: а ти можеш відповісти на одне моє запитання? — суворо запитала Адора.
— Так, звісно…
— Слухай… Значить, так… Я тобі подобаюся, чи ні? Йдеться не тільки про зовнішність… А й про все інше. Ну, то так, чи ні? І без коментарів, будь ласка.
Він мовчав. Незважаючи на божевільні зусилля, я все одно не могла відгадати, що відбувалося за маскою його вмиротвореного замисленого обличчя. Як жорстокої Як це на нього схоже!
Він мовчав.
— Ось що, — сказала я, — для прикладу, для легкості, так би мовити, скажу, що ти мені жахливо не подобаєшся. Я тебе взагалі не зношу.
— Це я знаю, — посміхнувся Йог, — але відповісти однозначно не можу все одно. На такі запитання не буває однозначних відповідей.
Я зітхнула. Виразно відчувала власне збудження. Як у тих снах. Особлива волога, духота в причинному місці. А він шепотів мені щось… Про те, що було два роки тому, про мою помилку… І про те, що я була не права, коли кинулась у перше-ліпше ліжко… Що безладне злягання — це дуже погано…
— Хоча, звичайно, зараз ти… — я не розчула. Я не чула взагалі нічого. Його руки гріли мене там крізь два шари одягу, а мені хотілося плакати від власного безсилля. І навіть це тіло, дідько забирай, уже не корилося мені!
Він цілував мої груди й обплітав мене руками, і я стогнала, закидаючи голову на лаву, ковзаючи пальцями по його потилиці, граючись коміром його майки.
— Мені час іти. Уже одинадцята.
А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.
Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:
— Настав час іти… йти… йти…