У череві дракона

— Ну, знаєте… Ваш напарник того… Довго не протягне. Для таких, як він, у нас є не лише наручники, а й намордники… Гаразд, розповідайте про ящик. Де ви його взяли?

— У ванній кімнаті. Його принесли для дров… Я його й прихопив.

Це виглядало переконливо: нас не виводили в табірну лазню — гріли воду в колонці, що опалювалась дровами.

— Давно?

— Та ні, недавно.

— А де ж був прапорщик?

— Він щось писав.

— Хто тоді чергував?

— Не пригадую.

— Це дуже серйозне порушення.

— А тримати інваліда війни по шістнадцять годин на ногах — на це у вас є право?..

Жарков підвівся за столом, заговорив примирливо:

— До цього ми ще повернемось. Ваше поранення… Це, звичайно, буде враховано… У мене прохання: ви готові посвідчити, що Стріха кинувся на мене з криком: «Уб’ю!»? Він ударив мене кулаком. Ось тут синець…

Капітан спробував підкотити рукав, але його спинив мій сміх.

— Жартуєте, капітане!

— Громадянин капітан.

— Хай так… Я бачив, що це ви накинулись на Стріху. Ви тицяли пальцями йому в очі. Він змушений був відштовхнути вашу руку — інакше міг втратити зір… До речі, він і так сліпий на одне око. Отже, інстинкт самозбереження…

— Годі! — обірвав мене Жарков. — Без вас обійдемось. Ідіть.

Я повернувся до камери. Яків стояв, привалившись правим боком до піднятих нар. Руку тримав на грудях. Обличчя лишалося таким же блідим, як і в ту мить, коли він прошипів Жаркову своє «уб’ю!». Очі були заплющені.

Сторожко наблизився до Стріхи, тихо покликав:

— Якове!..

Він розімкнув повіки.

— Серце. У тебе є валідол?..

Валідолу не було. Я натиснув на кнопку, викликаючи наглядача — у нього є аптечка. Увійшов прапорщик зі словами:

— Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.

Так, це правда — ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.

— Потрібен валідол, — показав я на Якова.

Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.

Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону — до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.

Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама — рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.

У їдальні стояла велика — мабуть, п’ятивідерна — каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок — табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.