У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Ну, гаразд. Про це годі… Марію я застав майже такою, якою покинув п’ять років тому. Їй тоді виповнилось двадцять дев’ять років, мені — двадцять сім. До старості ще далеко.
Ми пропустили через власні душі велике горе народне — і це зробило нас набагато старшими, ніж ми були п’ять років тому. За життєвим досвідом нас можна було вважати сорокалітніми. Але в зовнішньому вигляді Марія змінилася мало. Смуток у її карих очах я бачив і раніше. Зморшки іще не посіялися довкола очей, важкі чорні коси не посіклися й не змінили кольору.
Якщо хтось постарів, то це Іван. Він дуже схуд, вилиці випиналися із шкіри… Голився вряди-годи, щоки були вкриті сірою щетиною. Крізь щетину видно шкіру, схожу на старий віск, такого ж кольору все обличчя й руки. Всміхався силувано й ніби винувато — наче вибачався, що досі обтяжує світ своїм існуванням. Марії доводилось дбати, щоб на його тілі не виникали болісні пролежні — це обом завдавало клопоту й мук.
Тиха, неговірка радість — ось як можна назвати реакцію Марії на моє повернення з війни. Усмішку я бачив рідко — нам обом треба було відтанути душею, щоб повернувся щасливий сміх.
Я не ховав, з якого війська повернувся. Марію це не вразило, але до її задавленого смутку додалась тривога за мене. Заспокоювало хіба що безлюддя.
Її побут майже не змінився — він завжди був незалежним від державного постачання, це неабияк прислужилося в часи війни.
Ще до війни — одразу ж після перших відвідин — я почав надсилати і привозити для неї книги, здебільшого українську класику. Та й російську теж. Бібліотека зібралася непогана. Марія встигла закінчити лише шість класів. Але ж вона була здібною людиною, читання стало для неї солодкою потребою. Іван теж багато читав. Це допомагало їм долати глухе безлюддя. Простенький детекторний приймач з навушниками повідомляв про всі події в світі. Словом, вони не були відрубані від суспільства.
Дедалі молодість брала своє — нарешті ми з Марією пізнали справжнє щастя, не ховались з ним від Івана, а він радів за нас і теж, здавалося, був щасливий. Наш егоїзм заважав побачити, що діялося в його душі.
Якось на сінокосі Марія мовила:
— Іван у тебе ні про що не питав?
— Що саме ти маєш на увазі? — відповів я запитанням. — Питав про сіно.
— Ні, я не про це… Він учора кинув мені таке: «Якби не я, ви з Яковом, мабуть, відшукали б іншу місцину для життя, га?..»
— І що ж ти йому сказала?
— Запевнила, що він помиляється.
— Безумовно.
Марія з Іваном уже мали право повернутися на Вкраїну. Але я, по суті, ще не знав, як мені легалізуватися. Відтягувати далі не годилося, треба було щось вирішувати. Зосередившись на цій думці, я не надав особливого значення розмові про Івана.
Прокіп не повернувся з фронту — пропав безвісти. Марія все ще сподівалася, що він ось-ось постукає в шибку, але дедалі її надія вгасала.
Мушу признатися: я не належу до тих, хто казав органам влади про себе щиру правду. Я, зрештою, роздобув такі-сякі документи. В тих краях це було легше, ніж в Україні. Але прізвища не змінив — мріяв про закінчення інституту. Шлюб ми оформили, хоч цим формальностям і не надавали значення. Щоб записатися в загсі, довелося лише в один кінець іти пішки близько двадцяти кілометрів. Можна уявити, які ми були стомлені, коли повернулися додому. Відразу ж повкладалися спати — було вже темно.
А наступного ранку Іван з надмірною радістю почав нас вітати й таки ж змусив відзначити отримання державної посвідки про шлюб. Ми, звісно, випили. В його веселощах було щось штучне, проте ні я, ні Марія тоді не звернули на це уваги.
Погода видалася добра, коротке літо кінчилося — пора копати картоплю. Марії дуже подобалось, коли ми разом виходили на сінокіс або поралися в городі. Вона майже все своє життя длубалася в землі сама, не чуючи поруч людського голосу, — отож тепер світилася справжньою радістю. В такі хвилини Марія була напрочуд вродлива, відчувала це по-жіночому — і ми обоє в буденній роботі вбачали справжнє свято.