Замирення

— Був момент, коли я могла вистрелити, — ти не встиг би вийти з човна.

— Дякую? — Намагаючись вимовити це якомога дошкульніше, ніби б’ючи в лице.

Короткий кивок, наче всерйоз, і Ґрейс рвучко запхнула пістолет назад у кобуру — з правого боку, чимдалі від нього.

— Я завжди маю стерегтися. — Він відчув, як напружилось її плече, і розчув різке клацання, коли вона защібнула кобуру. Розщібнула її. Защібнула.

— Аякже, — сказав він. — Я бачу, хтось куснув тебе за великий палець ноги. Таке може довести до параної.

Вона проігнорувала ці слова, промовивши:

— Коли ти сюди потрапив?

— П'ять днів тому.

— Скільки часу зайняло перетинання межі?

Невже Ґрейс забула про ті дні тут, на самоті?

— Навряд чи зо два тижні.

— Як ти перейшов?

Він розповів їй, оминаючи будь-які подробиці про те, що в морі були двері. Оминаючи й те, що їх створила Жар-птаха.

Ґрейс обмірковувала це досить довго, з незмінною гіркою усмішкою, яка відмітала будь-які тлумачення. Але він знову захвилювався: вона вийняла ножа для патрання і креслила кола у пилу поруч себе. Це було не просто параноїдальним опитуванням. Були набагато вищі ставки, і він почав аналізувати, щоб з’ясувати: чи Ґрейс просто щось вразило тут на острові, чи вона зазнала шоку, який докорінно змінив мислення, назавжди послабив і викривив судження?

Спитав так м’яко, як тільки зміг:

— Ти не проти, якщо я зараз розбуджу Жар-птаху?

— Я ввечері підлила їй до води снодійного.

— Ти — що? — Відлуння доброго десятка допитів у цьому внутрішньому тероризмі, усі ознаки та риси.

— А ти нині її найліпший друг? Ти їй довіряєш? А чи ти взагалі розумієш, про що я?

Довіряв їй — тобто не вважав за ворога. Довіряв їй — тобто мав за людину. Хотів сказати: «Я довіряю їй, як самому собі», але це не задовольнить Ґрейс. Не цю версію Ґрейс.

— Та що тут скоїлося? — Він почувався зрадженим і засмутився. Зайшов надто далеко, але те старе дійство — розвіювання диму на подвір’ї Південного Округу — перетворилося на попіл.

Ґрейс пронизала тривога, і прихований стрес став помітним, струшуючи її, от ніби вона тільки оце прокидається від якогось жахливого сну.

— До цього можна звикнути, — сказала вона, втупившись у візерунки, що накреслила в поросі. — До цього можна звикнути, знаючи: усе, що ми робили, нічого не важить. Що Центр зрікся нас. Що наша нова директорка зреклася нас.

— Я намагався… — «Я намагався лишитися; ти казала мені йти». Але в її баченні це явно не так. А тепер вони опинилися на самому краю світу, і вона в усьому його звинувачує.

— Спочатку я намагалася звинуватити тебе, доки всього не впорядкувала. Я тебе винуватила. Але що міг ти вдіяти? Нічого. Центр, напевно, запрограмував тебе діяти так, як там хочуть.