Таємний посол. Том 2
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3997-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Таємний посол. Том 2». Краткое содержание книги:
До видання увійшли третя і четверта книги тетралогії.
— Ходімо з нами! — смикнув один Звенигору за рукав.
— Куди?
— Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?
— Але зараз… Пізно вже!..
— Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…
В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.
Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.
— Кара джигіт? — не повірив своїм очам мурза.
— Чорний вершник! — вигукнув полковник Яненченко. — Їй–богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!
А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:
— Арсен Звенигора!
Арсен мовчав.
Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:
— Ти справді запорожець?
Арсен вклонився.
— Так, ваша ясновельможність, запорожець.
— Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?
— Кожен має право назвати іншого як йому заманеться.
Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:
— Не вірте йому, пане гетьман! Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра — Іван, а післязавтра — Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!
— Он як! — Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови.
А Многогрішний підступив ближче.
— Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?
— Як не впізнати, пане Многогрішний! — стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. — Я радий бачити вас живим–здоровим…
— Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? — В очах Многогрішного блиснули злі вогники. — Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі… Тепер миром не розійдемося.
Юрась відсторонив хорунжого убік.
— З чим прибув із Січі, козаче?
Арсен завагався з відповіддю.
— Але, ясновельможний пане гетьмане… — Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. — Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.
— А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про шо! — роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. — Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройно виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?
— Ясновельможний пане гетьмане…
Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:
— Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем’яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. — Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав: — То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?
— Так, то мій двоюрідний брат, — схилив голову хорунжий. — Мій нещасний брат, якого Самойлович…
— Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!
— Але ж, ясновельможний пане гетьмане…
Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.
— Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол… Чи вивідувач… Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною… І знаєш, де він зараз? — Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам’яніле обличчя козака. — У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!