Паразити свідомості
- Автор: Уилсон Колин Генри
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Переводчик: Володимир Романець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Паразити свідомості». Краткое содержание книги:
Перу современного английского писателя Колина Вилсона принадлежат романы, пьесы, философские трактаты. Паразиты сознания – остросюжетный роман с элементами фантастики, пронизан идеей утверждения неограниченных возможностей человека, убеждением в громадном потенциале человеческой воли и интеллекта.
Одне слово, Рібо твердив, що все те, що сталося вночі, було наслідком нашої з Райхом змови. Метою змови було переконати людство в тому, що йому загрожує небезпечний ворог. Райх і я буцімто казали, що ми помремо разом з усіма і матеріали, які викривають "Великих Старих", буде опубліковано після нашої смерті.
Фантастичний і водночас який підступний удар цатогванів! Нам здавалося, що це неможливо. Але ж самогубство двадцяти провідних учених, так само як і наше альтернативне пояснення його, були точно такі ж фантастичні й неможливі.
Якби не моя власна особиста перемога над паразитами, це для мене була б найгнітючіша мить у житті. Двадцять чотири години тому все йшло пречудово. Ми сподівалися, що через місяць, ставши грізною силою, зможемо зробити заяву перед усім світом. Тепер майже все пішло нанівець, а Рібо став союзником (чи жертвою) паразитів, обернувши наші плани проти нас самих. Що ж до переконування людства, то в цьому паразити явно вели перед. У нас не було жодного доказу їхнього існування, і вони, звичайно ж, потурбуються, щоб жоден доказ не потрапив до наших рук. Якщо б ми оголосили про існування цатогванів, Рібо відразу зажадав би доказів того, що цатогвани – це не виплід нашої уяви. Єдиними людьми, які могли повірити нам, були члени Анти-Кадатського товариства!
Несподівано Райх сказав:
– Яка користь від того, що ми сидимо отут, обмірковуючи все це? Ми сприймаємо речі надто повільно, і тому ці істоти випереджають нас. Швидкості – ось чого нам бракує!
– Що ти пропонуєш?
– Нам треба зв'язатися з Флейшманом та братами Грау й з'ясувати, в якому вони стані. Якщо настільки виснажені, як я чотири години тому, то паразити можуть їх знищити.
Зв'язатися з Берліном по відеофону було неможливо. Через надто велику кількість викликів, що надходили до Діярбакира і посилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам треба негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, "признання" Рібо стривожило Ребке, і ми мусили витратити цілих десять хвилин на те, щоб підживити його свідомість. Невдячна робота! Психічно Ребке був такий слабкий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро. І все ж ми досягли успіху, використавши прагнення Ребке до слави: ми зазначили, що, оскільки він наш головний союзник, його ім'я увійде в історію, а його фірма завжди процвітатиме.
Разом із Ребке ми влаштували невеличкий облудний маневр для того, щоб збити репортерів з правильного шляху. Райх і я зробили телезапис, у якому Райх відповідав по відеофону; в цей час я стояв позад нього, далі Райх роздратовано гукнув операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками іззовні.
Ми домовилися, що запис буде показано через півгодини після нашого відльоту. За нашою спільною домовленістю один із репортерів ніби "випадково" підключився до нашої розмови і зробив запис.
Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, який брав участь у проведенні цього "заходу", записав передачу на своєму кінці, і через двадцять хвилин вона пішла в ефір з Діярбакирської телевізійної станції. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок стосовно нашої долі ходило багато. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, і тому саме цей аспект новин негайно набув широкого розголосу. Як наслідок, кілька людей, котрі впізнали нас в Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися.
Для того, щоб пройти в будинок Флейшмана, ми мусили назвати свої імена – іншого виходу не було. Але тут ми обидва відкрили досить цікавий аспект наших психокінетичних можливостей. У певному сенсі ми могли зробити себе непомітними, тобто ми могли перехопити чию завгодно увагу, спрямовану на нас, і повернути її вбік. Внаслідок цього люди просто не помічали нас. Ми зуміли пройти аж до парадних дверей Флейшмана й подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас заговорив сам Флейшман, і, як тільки ми назвали свої імена, двері розчинилися. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору.