Золоті Ворота
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Золоті Ворота». Краткое содержание книги:
Але пориваючись до вищих сфер, Олесь Бердник ніколи не забував і про Матір-Націю, любов до якої сформувала його творчу сутність. Тож прикметно, що у віршах, містеріях, самвидавних та друкованих статтях, інтерв’ю, котрі увійшли до ЦЬОГО тому, нерідко стоять поруч два слова — Дух і Україна.
І я запитав його:
— Василю! То як же бандура — вже відпочила?
— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: «Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!»
— І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?
— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси…
— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?
— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона — тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте…
І Литвин заспівав:
Прадавнє пророцтво глаголить, що з’являться в «кінці віку» носії Слова-Логосу, котрі матимуть меч двосічний, який виходить із вуст. Меч Духовний! Меч Пісні! Хто заперечить супроти такої зброї? Хіба що лише Сини Пітьми.
1988 р.
Доля України
У всіх на вустах таємнича, тривожна фраза: розбудова держави. Для українців ще недавно це поняття було небезпечним і кримінальним. Нині воно стало плакатним і навіть тривіальним, бо майорить на всіх політичних та бульварних вітрах. Маємо законодавчі акти про незалежність, про власну армію, кредитно-банківську систему, визнані Об’єднаними Націями, лаємо покійну імперію, проводимо жорстокі дуелі між учорашніми однодумцями… Коротше кажучи. Україна здобула супердемократичний плюралізм і, здається, вже ніхто не станс на заваді розбудови справді суверенної державності.
Проте все це — трагічна ілюзія.
Згадаймо свою драматичну історію. Ми сотні літ у кривавих судомах виболювали, вимірювали незалежність. І здавалася вона такою казково-недосяжною, такою пісенно-високою, що навіть найсміливіші пророчі душі бачили вільну Україну десь далеко-далеко, в заобрійному вирії, здобуту після страхітливих повстань і глобальних катаклізмів.
Сталося щось незбагненне: незалежність упала на голову нашому поколінню, як гниле яблуко. І ми не знаємо, що з нею робити. Меч відповідальності за долю України надто тяжкий для сучасних лідерів, щоб вони його підняли, вже не кажучи про те, щоб вони ним орудували.
Хтось скептично заперечить: якого біса займатися спекулятивними міркуваннями? Що сталося — те сталося! Щастя наше, що здобули самостійність безкровно, з мінімальними жертвами. Тепер треба виявити мудрість і якнайхуткіше закладати підвалини грядущої Державної Світлиці.
Смію стверджувати, що саме тепер, за наявності всіх юридичних і формальних прав та можливостей, нашій незалежності, нашій самобутності загрожує незміряно більша небезпека, аніж у добу тяжкого кріпацького падіння.
Тут відсутні жодні парадокси. Проблема торкається Долі України, а отже, — її Місії.
Чую іронічне запитання: невже кожен народ, нація або плем’я має «місію»? А якщо не кожен, тоді знову торкаємося небезпечної ідеї «богообраності», унікальності, винятковості.
Місію, а отже, — унікальну долю мають не лише народи, а кожна людина, істота, планета, зоряна система або невидима сфера. А якщо не так, то навіщо тоді незалежність? Адже це поняття є тотожне свободі волі — великому її вічному дарункові Вітця Небесного.
Навіщо нам цей дарунок?
Ясна річ лише для самовияву, для саморозкриття Божих Потенцій, закладених у нас Небесною Генетикою. Рабам свобода волі ні до чого, вони можуть лише виконувати накази тиранів — державних чи партійних.