Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Мамухо!.. Ой мамухо!..

І сльози, як навіжені, потекли нараз з обидвох очей, аж сперли Дарці дух.

— Задерж коні… — наказала й собі схвильована мама, — задерж коні, Іване. Я їду з вами.

Коні задержано, бабця побігла по нагортку для мами, бо мама була тільки в домашній суконці, як коло хати.

І тепер прийшло щось, чого ні одне з них не передбачувало: мама не могла вилізти на віз.

— Нехай мамуха останеться дома. Я вже не буду плакати… О, я вже не плачу.

Але мамі таки було дальше жаль Дарки, й вона старалася за допомогою бабці ззаду вилізти на віз.

— Мамухо, нехай мамуха уважає… Боже, мама хоче, щоб… — Дарка не потребувала кінчити своєї думки, бо мама й так зараз відступила від воза, почервоніла, ніби засоромлена, але щаслива, аж ясна.

— Ну, їдь з Богом. Мама останеться дома. І коні рушили.

На двірці застали вже Ориську, Стефка, ну, і Данка, розуміється. Данко, може, тому, що сам татко просив його зайнятись у дорозі Даркою, а може, тому, що він Данко, а вона Дарка, кинувся скоренько до її валізок і перші примістив у вагоні. Татко міг тепер із спокійним серцем попрощатись із Даркою.

— Ну, будь здорова, дитинко, і зараз напиши, як заїхалося… — Він якось так сердечно поцілував Дарку й пригорнув до себе, що очі знову виповнились по береги слізьми.

Татко діставав уже ногами перону, як Дарка гукнула через вікно:

— Татусю! Татусю! Татко завернувся.

— Татку, якби нам народився маленький хлопчик, то, прошу, мені зараз написати про це.

— Добре, — відповів зовсім серйозно татко.

Дарка сіла собі між Стефка й Ориську, зніяковіла, придавлена тим всім, без охоти до зацікавлення своїм окруженням і думки. Ученики й учениці всідали за кожною новою зупинкою поїзду. Дарка окидувала кожного нового прихожого одним півпоглядом і знову верталася до своїх настроїв.

Не був це навіть жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли пізнала Данка, зима, а потім весна без нього тут, на селі, були б просто неможливі. Ні, цього навіть тепер уявити собі важко. Остаточно не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця.

Боже мій, татко буде, прецінь, щомісяця приїжджати. Подумати б тільки: скільки соток дітей на світі живе по станціях на всьому світі і… якось живе та кінчить школу.

По-друге, що найважніше, їде з нею Данко, Данко буде з нею, а цього досить, щоб дивитись на все, як на іграшку.

А проте було важко. Не то сумно, не то тужно, а якось так на-розумно, на-холодно важко. Мовляв, від'їжджає з дому тільки на чотири місяці. Тільки до Різдва. А, властиво, покидає дім раз на все, на ціле життя, можна сказати. Відтепер тільки гостем дома, тільки прихапцем на тих кілька місяців на вакації на Різдво і Великдень і завсігди відтепер між чужими, тільки між чужими… Де Данко? Данко стоїть, припертий до дверей, байдужий, однаковий, як бувалець, адже не першина йому оце подорожування. Все ж таки доглянув її погляд.