Серафіта

— Я вже царювала, — мовила Серафіта.

Ці слова були мов удар сокирою, якого завдає спритний лісоруб молодому деревцеві, що одразу ж падає. Тільки чоловіки знають, яку лють збуджує жінка в душі чоловіка, коли той бажає показати цій коханій жінці свою силу або владу, розум або вищість, а вона примхливо нахиляє голову й каже: «Дарма!» — коли вона, поранена, всміхається й мовить: «Я це знаю!» — коли сила для неї — дрібниця.

— Як! — скрикнув Вільфрід у розпачі, - багатства мистецтв, світові багатства, розкіш царського двору…

Серафіта перебила його, ледь чутно промовивши:

- Істоти набагато могутніші за вас запропонували мені більше.

— Бачу, ти не маєш душі, коли тебе не спокусила перспектива розраджувати велику людину, яка ладна пожертвувати всім, аби жити з тобою в хижці на березі озера!

— Але ж мене безмежно кохають.

— Хто? — знову скрикнув Вільфрід і, шаленіючи, швидко підійшов до Серафіти, ніби бажаючи скинути її в пінистий водоспад Сігу.

Серафіта подивилася на Вільфріда, зупинила його рукою і показала на Мінну, що бігла до них, біло-рожева й гарненька, наче квіти, які вона тримала в руці.

— Дитино! — мовила Серафіта, рушивши їй назустріч.

Вільфрід застиг на верхівці скелі, немов статуя, заглибившись у свої думки, йому хотілося поплисти за течією Сігу, неначе те дерево, що пропливало перед його очима, зникаючи вдалині затоки.

— Я назбирала їх для вас, — сказала Мінна, подаючи свій букетик улюбленій істоті. — Одна з них, оця, — показала вона на одну квітку, — схожа на ту, що її ми знайшли на Фальберзі.