Небезпечнi мандри

Вчотирьох ми брели навмання, аж поки вибрели до струмка й пішли далі понад ним. Тієї самої ночі, коли ми ще не вийшли з лісу, помер Жабрій. На якусь хвилину розум вернувся до нього. Дзвіночок саме казав, що люди ненавидять нас за наші набіги на їхні поля й городи, а Жабрій заперечив йому: «Ні, не за це зруйнували люди нашу колонію! Просто ми їм заважали. І вони вбивали нас, аби прибрати з дороги». Незабаром він заснув, а трохи згодом, коли щось нас налякало й ми хотіли його розбудити, він був уже мертвий.

Утрьох ми подалися далі понад струмком і вийшли до річки. Настав ранок, і невдовзі ми знайшли місце вашої переправи. На піску під крутим берегом було багато кролячих слідів та буруб’яшків триденної давності. Сліди нікуди не вели — ні вгору, ні вниз за течією, тож це означало, що ви перепливли річку. Я переплив на той бік і там теж побачив сліди кролів. Тоді слідом за мною перепливли й Дзвіночок із Волооком. Нелегко це було, бо річка розлилася після дощу, — вам, певне, переправа далася легше.

Поля на другому березі річки мені не сподобались. Там скрізь бродив чоловік із рушницею. Я повів товаришів через дорогу й скоро ми опинилися в поганому місці, де ріс тільки верес і земля була пухка й чорна. Тяжкий був той перехід через вересовище, але знов ми натрапили на буруб’яшки триденної давності. Нір чи якихось інших кролячих признак не було видно, то я подумав, що це, мабуть, ви тут пройшли. Дзвіночок почувався добре, а Волоока била лихоманка, і я боявся, що й він помре.

Потім нам трохи пощастило — чи то так нам тоді здалося. Тієї ночі ми здибали глессіля, старого жилавого кроля з подряпаним, пошрамованим носом (це вже було на другому краю вересовища), і він сказав, що неподалік є кроляча колонія, ще й дорогу туди показав. Знов ми вийшли на поля й переліски, але так наморилися, що не могли вже шукати тієї колонії. Залізли в якусь канаву, і я не мав духу звеліти одному чи другому повартувати. Спробував попильнувати сам, але не зміг і заснув.

— Коли це було? — спитав Ліщина.

— Позавчора, — відповів Падуб, — рано-вранці. Коли я прокинувся, було близько до ні-Фрітха. Все було тихо, пахло тільки кролями, і все ж я зразу відчув якусь небезпеку. Розбудив Дзвіночка й тільки хотів розбудити Волоока, як нас оточила юрба кролів. Це були велетні, й пахли вони якось дивно — наче…

— Ми знаємо, як вони пахли, — сказав П’ятий.

— Один із тих кролів мовив: «Я — Первоцвіт. А ви хто й що ви тут робите?» Мені не сподобалось, як він це сказав, але я не думав, що вони можуть зичити нам зла. І я розповів йому, що нас спіткала біда й що ми шукаємо кролів із нашої колонії — Ліщину, П’ятого й Кучму. Як тільки я назвав ці імена, той Первоцвіт обернувся до своїх і закричав: «Так я й знав! Бийте їх! Порвіть на шматки!» І всі накинулися на нас. Один учепився мені в вухо й розірвав його, перш ніж Дзвіночок зумів його відтягти. Ми билися двоє проти цілого гурту. Захоплений зненацька, спочатку небагато міг удіяти. Але я здивувався, що такі кровожерні велетні зовсім не вміють битись і не знають найпростіших прийомів бою. Дзвіночок збив з ніг двох, більших за нього удвічі. Зрештою нам довелося тікати, бо надто вже їх було багато. Ми з Дзвіночком уже відбігли від канави далеченько, як згадали, що залишили там Волоока. Він був такий хворий і не прокинувся вчасно. Тож після всього, що він пережив, бідолашний Волоок знайшов свою погибель від чужих кролів.