Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
Присутність цих гадин на кораблі не можна було пояснити випадковістю. З усіх чотирьох боків шхуна була оточена водою і з'єднувалася з берегом тільки тоді, коли перекидали на неї місток. То звідки ж на кораблі могли взятися страшні гади? Може, їх хтось підкинув, той, хто знав про мої відвідини корабля і важив на моє життя?
Все це було дивним, а гадини жахливі. Пес, якого, безперечно, гадюка дряпнула зубом, добіг тільки до берега. Раптово, ні з того ні з сього, він упав. Життя билося в ньому ще з хвилину, може дві. Жахливі судороги зводили його тіло, з рота виступила кривава піна. Кров текла навіть з вух і очей; потім він затих. Я переконався в диявольській, смертельній дії отрути і одночасно усвідомив собі, що якби не обігнав мене цей мимовільний рятівник, то не він, а я лежав би тепер мертвий. Я не з боязких, але відчув, що в мене мурашки побігли по спині.
Хоч я не відкрив друзям своїх підозрінь, які виникли у мене, вони зразу ж самі прийшли до висновку, що це діяла ворожа рука. Але чия? Не важко було й догадатися. Тепер велика кількість змій на стежці усім здалася підозрілою, не зв'язаною з природними умовами.
— Так, це він, це його робота! — ствердив Арнак. Хлопець став похмурий і обвів навколо уважним поглядом, немов шукаючи ворога, який сховався в хащі.
— Зараз його там немає! — посміхнувся я. — Мабуть, він тільки вночі підкидає нам гадів…
— Ти кажеш підкидає? — недовірливо запитав Манаурі.
— А хто ж це міг би зробити, як не він, Карапана? — здивувався я.
— Він, саме він! Тут не може бути ніякого сумніву. Тільки чи сам він їх підкидає?
— Якщо не сам, то його помічники…
— І це теж сумнівно, Яне!
— Цього я вже не розумію! То звідки ж тут беруться змії?
Обличчя Манаурі стало неспокійне і сумне.
— Але ж він чаклун, — натякнув вождь у відповідь.
— То ти думаєш, що він чарами притягає сюди цих гадів? — вигукнув я.
— Він багато що може! Це великий, небезпечний чаклун! — відповів Манаурі, обминаючи моє попереднє питання.
Виявилося, що вождь поєднує появу змій на стежці і на кораблі з лихими чарами, а інші товариші, за винятком Арнака, немовби поділяють його віру. Чари для індійців — величезна сила, з якою, на їх думку, боротися безнадійно. І саме тому я дуже розхвилювався, боячись, як би араваки — мої товариші не відступилися від мене перед цією вищою силою, або принаймні не занепали духом, вважаючи, що проти чаклуна нічого не можна зробити. Але мої побоювання були безпідставні: друзі й не думали відступати і занепадати духом, а чому саме — вони, не зволікаючи, пояснили: Карапана грізний, але я, Паранакеді, англієць і до того ще Білий Ягуар, отже, я маю свої чари і володію не меншою силою для того, щоб відвести закляття чаклуна.
— То ви думаєте, що я подолаю його?
— Подолаєш, подолаєш! — відповіли вони.
— Його лють я хочу перемогти певнішою зброєю, ніж чари.
— Але немає певнішої зброї! — вигукнули відразу кілька уважених індійців. — Якою ж?
— Та хоч би пильністю.
Зневага відбилася на їх обличчях:
— А, розуміємо!..
— А ви в цьому мені допоможете?
— А як же інакше? Ти ж наш Білий Ягуар! Друг! — запевняли вони. — Допоможемо.
— То я дам вам рушниці, і вночі ви будете підстерігати мерзотника! Побачимо, як він витримає наш свинець!
Але індійці не хотіли робити цієї спроби. Нічна стрілянина не подобалась їм, і взагалі вони не хотіли гнівати таємні сили. Вночі вони воліли спати, а не полювати на когось страшного, і всі постановили тільки на тому, щоб зміцнити варту і старанніше винищувати змій.
Коли наступного дня на світанку я вирушив на полювання з Педро і Арнаком, на тому місці, де стежка входила у пущу, ми раптом зупинилися як вкопані. Поперек стежки, наче загороджуючи нам дорогу, лежало кілька маленьких фігурок, невдало виліплених з глини, наче їх робила дитяча рука. Ледве помітивши їх, Арнак притаївся і різким жестом спинив нас, наказуючи не йти далі. Дуже збентежений, що рідко бувало з ним, хлопець втупив погляд у фігурки.
Величиною в палець чи півтора пальця, вони зображали собою різних звірів, а саме: ящірку, маленьку жабу, змію, ще якогось звіра, пташеня і навіть скорпіона. Всі вони були поставлені головами в наш бік, і, придивившись уважніше до них, я помітив, що у кожної фігурки була огидно спотворена якась частина тіла: то сплющена голова, то напіввідірвана лапа, то переламаний хребет, то видовбані очі.