Зарубіжний детектив

— Як це тобі могло прийти в голову?! Дівчина прибита горем, либонь, уже вдягла жалобне вбрання. Вона б не насмілилась образити пам’ять коханого.

— Але це не завадило їй зникнути на всю ніч! — саркастично дивиться на мене Поваре, а мені ця тема вже остогидла, і я вигукую:

— Слухай, хлопче, ти прийшов на мої іменини, і в мене немає ніякої охоти говорити про службові справи!

Поваре нічого не лишається, як погодитися зі мною. Але подумки я запитую себе: «Якої хвороби забаглося мені уявити її в жалобі? Бо бачив заплакані очі? Вона швидше розгублена, ніж прибита горем…» А все ж я певний, що в ці дні вона навряд чи посміє з’являтися у всіляких кишлах. Хоча один — Тудорел Паскару — вже тут! А мав бути також у жалобі. Бо його татко тим часом клопочеться похороном. А його син-гультяй сидить тут, веселий, гречний. Безперечно, й цю ніч він не перебуде сам. Забіг на медичний факультет в університет до Петронели, повідомив її про самогубство свого двоюрідного брата і зразу ж, «прибитий горем», повертається до свого звичного способу життя.

Поваре перебиває мої роздуми:

— Ти чогось надто засумний як на іменинника!

Ото вреднюка! Хоча я сам винен; запросив друга на «день ангела» і зовсім про нього забув… Але тут мене виручає офіціант. Він наповнює пивом високі кухлі, воно піниться, зразу видно, що свіже й добре на смак… Ми чаркуємося кухлями й спрагло припадаємо до пива.

Невдовзі я помічаю, що Тудорел Паскару все частіше зиркає в наш бік. А я напускаю на себе байдужий вигляд, сьорбаю пиво і заїдаю сосисками. За кілька хвилин мені стає ясно, що саме ми є об’єктом його відвертої цікавості. Про всяк випадок прошу Поваре сказати мені, хто сидить у мене за спиною.

На мою превелику втіху, Поваре анітрохи не здивований моїм проханням.

— По-моєму, якийсь чужоземець, — киває він. — Років десь із п’ятдесят п’ять… курить сигару, довгу і тоненьку, мов локшина… Він не сам… з ним одна з тих… що вертять хвостом перед готелем. Хочеш знати, що він п’є?

— Ні, ні, — охолоджую його запал. — За твоє здоров’я!

П’ємо. Згодом, поставивши свій келих на столик, мій колега ні сіло ні впало цікавиться, чи не посварилися ми з Лілі. Доводиться знову викручуватися, але тут мою увагу привертає поведінка Тудорела Паскару: він вийняв з дипломата візитівку і щось там нотує. Здається, я починаю про дещо здогадуватися…

— Послухай, Поваре, — закликаю на допомогу свого колегу, — чи бачить юнка за столиком чужоземця отого елегантного юнака, що сидить за столиком біля вікна?

— Біля якого дівуля з чубчиком?

— Атож.

— І який щось пише?

— Достеменно так.

— Я з самого початку помітив, що вони ззираються. Він, знати, великий ловелас! — І знову, без будь-якого вступу, переходить на довірчий тон: — Ми з тобою наче несповна розуму, Лівіу! Ми вже не можемо всидіти на місці, поговорити про місяць, зорі… про будь-що поза роботою.

— Ти маєш рацію, Поваре. Будьмо, хлопче! І давай одружуйся швидше!

Він зітхає, готуючись уже всоте переповісти мені гірку історію свого кохання, але я прикладаю пальця до вуст. Він помічає, що моя увага прикута до столика, де сидить дівуля з чубчиком, і слухняно затихає в очікуванні.