Томек у країні кенгуру
- Автор: Шклярский Альфред
- Серия: Томек #1
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 966-01-0060-4
- Переводчик: Андрій Бурячок
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Томек у країні кенгуру». Краткое содержание книги:
— Коли почнемо полювання? — нетерпляче запитав Томек, якого охопила жага дії з моменту зустрічі стада швидких кенгуру.
— Не раніше, ніж через два або три дні, — відповів Вільмовський.
— Я не розумію, навіщо відкладати початок полювання, якщо в нас уже є чудове місце, куди ми можемо загнати кенгуру, — заперечив хлопець.
— Мисливець повинен бути терплячим і передбачливим, — пояснив Томекові батько. — Будь певний, що даремно ми не гаятимемо часу. Поки будемо організовувати облаву, наші товариші, які залишилися на фермі, займуться виготовленням кліток для перевезення тварин і складуть вози, привезені з «Алігатора» в розібраному вигляді. Ми повинні як слід приготуватися. Транспортування тварин на корабель — найважча для нас справа.
— Я й забув про це, — заспокоївшись, відповів Томек і сів на траву поруч із батьком. Той звернувся до слідопита:
— Тоні, тепер нам треба поїхати в селище тубільців, які погодилися взяти участь у полюванні.
— Через три години ми можемо опинитися в селищі «людей-кенгуру», — відповів Тоні.
— Ах, Тоні, Тоні! — вигукнув Томек з обуренням. — Навіть я знаю, що в Австралії немає жодних «людей-кенгуру»!
— А що з ними трапилося? — здивувався Тоні. — Адже вони були на фермі Кларка й розмовляли з нами?
Розмова Томека з тубільцем розсмішила Бентлі. Він посміхнувся й пояснив:
— Австралійські племена поділяються на клани, з яких кожен прибирає собі назву за родом свого заняття. Наприклад, тубільці, які займаються полюванням на кенгуру, прибирають назву «людей-кенгуру», мисливці на ему називаються «людьми-ему»; є й такі, що називають себе «люди-вода». Кенгуру, ему або вода є символами, тобто тотемами їх роду. Тубільці, які належать до даного тоггема, вважають себе основними розпорядниками речей і тварин, ім’я яких носять. Так, плем’я «людей-кенгуру» постачає м’ясо й шкури кенгуру «людям-ему», «людям-води» та іншим, а навзамін отримує від них яйця ему, воду й так далі.
— Тепер я зрозумів, про що говорив Тоні, — заявив Томек. — Ми повинні звернутися по допомогу до племені тубільців, яке обрало за свій тотем кенгуру.
— Саме це й хотів сказати Тоні, уживши вираз «плем’я людей-кенгуру», — підтвердив Бентлі.
— Пан Бентлі добре говорить, — підтвердив Тоні. — Мала Голова тепер уже знає, що таке «люди-кенгуру».
— Оскільки все вже з’ясовано, ми можемо рушати на пошуки племені «людей-кенгуру», — підсумував розмову Вільмовський.
Мисливці посідали на коней і виїхали з ущелини. Вони посувалися на північ уздовж низького пасма скелястих пагорбів. Спека дедалі наростала, тому довелося сповільнити темп їзди.
Через дві години Тоні завернув до ущелини, яка глибоко врізалась у пасмо пагорбів. Коні самі рушили риссю.
— Уже недалеко. Коні зачули воду, — повідомив Тоні.
Незабаром вони в’їхали на широку галявину. Серед кущів акації водніли примітивні курені тубільців, окремі стінки яких були зроблені з корт та гілок, підпертих жердинами з підвітряного боку. Скромна стоянка кочівників була розташована біля невеликого заглиблення, заповненого каламутною водою. З кола куренів підіймалась смужка диму з вогнища. Мисливців зустрів гавкіт собак.
Тоні затримався за кільканадцять метрів від селища, зіскочив з коня, спутав його й наказав своїм товаришам зробити те саме. Хоч коні витягали голови в бік води, Тоні не дозволив їх напувати. За прикладом провідника мисливці сіли на траві.
— Чому ми чекаємо тут, замість увійти в селище? — нетерпляче запитав Томек.
— Такий звичай австралійських племен, — пояснив Бентлі. — У Європі, якщо хочеш зробити комусь візит, ти стукаєш у двері його поменшання. Тут же сідаєш поблизу селища й терпляче ждеш запрошення.
— Дивний звичай, проте його ще можна зрозуміти. Але чому Тоні не дозволяє напоїти наших коней? — знову запитав Томек, дивлячись на коней, які витягли голови в напрямку води.
— Плем’я тубільців розташувалося біля ями з водою. Цим самим, за місцевими звичаями, вода стала їх власністю. Вода необхідна їм для збереження життя, тому треба почекати їхнього дозволу вгамувати спрагу й напоїти коней. Якщо хочемо жити з тубільцями в злагоді, ми повинні дотримуватися їх звичаїв, — відповів Бентлі.
Мисливці мовчки слухали ці пояснення. Адже успіх полювання в значній мірі залежав від успіху переговорів із тубільцями. Кілька хвилин Томек пильно спостерігав за життям селища, відтак знову сказав: