«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Капітан Фріснер ваш приятель?
Лежнєв помітив, що на столі, накритому білою скатертиною, лежить довідка військового госпіталю.
— Я знаю його по Берліну, — спокійно мовив Лежнєв, відзначивши про себе, що фрау Ада причинила двері, які вели в палату.
— Ваші документи, — зажадав абверівець.
Лежнєв подав йому посвідчення.
— Отже, ви знайомі з Фріснером по Берліну? — перепитав фон Бюлов, роздивляючись посвідчення обер-лейтенанта Зінгера.
— Ми зустрічали в одній компанії Новий рік. Але чому ви про це питаєте? — дозволив собі обуритися Лежнєв.
— Бо мені, — скривив тонкі нервові губи майор, — як офіцерові абверу, надано право запитувати.
— Зводите картярські рахунки? — посміхнувся Лежнєв, вирішивши, що треба бути трохи нахабнішим.
— Що?! — обличчя майора зсудомила лють. — Цього я вам не подарую, Зінгер!
— Яке звання мав Фріснер, коли ви з ним познайомилися? — спитала Лежнєва фрау Ада.
— Якщо не помиляюся, він уже тоді був капітаном.
— Помиляєтеся, Зінгер, — посміхнувся фон Бюлов, — він ніколи не був капітаном: ні тоді, ні потім.
— Я не питав у нього документів, — відказав Лежнєв, — але пам’ятаю, що він носив капітанські погони.
— Можливо, — знову скривив губи фон Бюлов. — Але дивно, що Фріснер тут появився. Дуже дивно! Бо наш спільний знайомий Оскар Фріснер два тижні тому загинув під Харковом під час авіаційної катастрофи.
— Дурниці! — опанувавши себе, але в думках проклинаючи Оскара за таку легковажність, сказав Лежнєв. — Це якась помилка!
— Можливо, — єхидно посміхнувся фон Бюлов і подав знак здоровилові, що стояв біля дверей. Не виймаючи рук із кишені, той підійшов до Лежнєва.
— Можливо, — повторив майор і відчинив двері в палату.
Здоровило в цивільному підштовхнув Лежнєва. Фон Бюлов увімкнув у палаті світло. Оскар лежав обличчям до стіни. Майор підійшов до нього і торкнув за плече.
— Просніться, пане Фріснер.
— Я не сплю, — не повертаючись, відповів Оскар.
Хоч як були напружені нерви у Лежнєва, однак він помітив, що Бюлов здригнувся.
— Тоді, може, ви поясните нам, пане Фріснер, — не своїм голосом мовив майор, — з якою метою ви залишили потойбічний світ?
— Щоб віддати деякі борги, — сказав Оскар і повернувся.
— Фріснер?! — відсахнувся фон Бюлов.
— Оскар! — ахнула фрау Ада.
Лежнєв рвонув комірець мундира. Ковзнувши поглядом по остовпілому фон Бюлову, Оскар глянув на начальницю санаторію і раптом трохи підвівся.
— Ада?! Ти — тут?
Фрау Ада позадкувала до дверей. Несподівано Оскар розреготався.
— Оце так компанія! І найголовніше — всі давні знайомі. Зінгер, дозвольте відрекомендувати вам: моя давня приятелька баронеса Рененкампф, вона ж, якщо не помиляюся, директриса цього борделю, і мій товариш по університету Адольф фон Бюлов. Місяць тому на відзначення нашої десятирічної дружби він вирішив відправити мене з харківського аеродрому на той світ.
— Облиште ці безглузді жарти, штурмбанфюрер Фріснер! — заверещав фон Бюлов.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Не можна сказати, що Наталя Супрун з дитинства мріяла про слідчу роботу. Але її завжди вабили «чоловічі» професії. Мабуть, далося взнаки те, що вона росла без батька. Змалку була оточена материнською увагою і любов'ю. Рано зрозуміла, що мама самотня. Скромна, навіть сором’язлива, Ірина Дмитрівна, здавалося доньці, була дуже беззахисною. І Наталя вирішила внести чоловіче начало в їхню суто жіночу сім’ю. Вона покинула художню гімнастику і почала займатися спортивною — треба передусім бути сильною. Потім удосконалила свої знання в галузі електротехніки, — столярної та слюсарної справи. Серйозно і надовго захопилася фотографією, перетворивши ванну кімнату в лабораторію. І все-таки аж до десятого класу Наталя вагалася у виборі майбутньої професії. Вона мріяла про морське училище; хотіла стати льотчицею, а потім лікарем-хірургом. Улітку 1961 року твердо надумала, що стане геологом. Але наприкінці того ж року їй до рук попав підручник із судової фотографії, і геологія втратила свого палкого прихильника. Наталя перечитала в міській бібліотеці всі книжки з криміналістики і навіть познайомилася з жінкою-слідчим. А незабаром їй запропонували працювати на громадських засадах у фотолабораторії прокуратури.