Сад спочилих котів
- Автор: Карасу Більґе
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5269-8
- Переводчик: Олесь Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сад спочилих котів». Краткое содержание книги:
«Сад спочилих котів» — це мозаїка, що складається з багатьох казкових історій. У такій історії може йтися про загадкову рослину, схожу на тюльпан, з’ївши яку людина не може далі брехати. Або це може бути стародавня оповідка про чудовисько, що роками живиться від тіла, в яке йому вдається впитися пазурами. Ці розповіді, на перший погляд, не мають відношення до головного сюжету, але вони вторять головній темі роману, якою є любов з її непоступливістю, прискіпливістю і непередбачуваністю.
Із ростом острова полетів шкереберть і лад серед співців. Далебі, вони закінчували свої поеми та міфи там, де починалася історія, яку викладали в школах. Одначе тепер щодо цієї події вони прагнули випередити підручник з історії — наприкінці сьомої ночі відімстити за ту рану, якої він завдав їхнім словам. На цій точці історія повинна закінчуватися. Слово мало повернутися до них, і поки історія одного дня не почалася знову, вони мусили самі заповнити цей проміжок. Співці з божевільним завзяттям заходилися складати нову поему. Майбутнє свято повинне було тривати вісім днів. Мало тривати. Чисельність співців збільшувалася до восьми. Для такої справи вони вирішили підготувати найменш досвідченого учня, не надто замислюючись, на що перетвориться його голова. Потім гуртом взялися навчати хлопця…
Але цього разу на піщаній місцині, де населення острова слухало співців, ще за дня відбулося велике віче. До нього долучились і вчителі, і рибалки, і торгівці водою. Лише співці не прийшли на це зібрання, заради якого кожен відклав усі справи. А точніше, співці зі своїми учнями… Вони й так здогадувалися, про що там розмовлятимуть. Або принаймні так гадали. І збиралися погодитися з будь-якою ухвалою віча. Адже готувалися до дійства, коли виллють у слова все, що настане після того, як історія зупиниться.
Під час віча промовці насамперед коротко виклали перекази співців, потім — зміст історичних книжок; згодом поділилися думками та почуттями щодо зміни розмірів острова. Услід за ними вчителі сповістили останні новини зі своїх спостережень та досліджень, потішили радісною вісткою, що вже почали міркувати над тим, яких заходів ужити. Власне, тоді птаха страху і розпростерла свої багряні крила над остров’янами. Промови гучнішали, черга ораторів не мала кінця-краю. Вилазячи на поміст, вони добалакалися до того, що самі заледве щось уторопали б.
Територія, що збільшувалася, могла породити заздрість у сусідів; з їхніх слів витікало, що найбільшу небезпеку становила втрата саме того, що збільшувалося. З’явилися й ті, які казали, що оскільки остров’яни роками жили зациклені на тому, як запобігти зменшенню території, то не очікували від природи нічого іншого.
Таким трибом вони могли померти від голоду, загинути від спраги. Люди не звикли й до найменших змін у своєму житті. Аж раптом вони пізнали його справжні виміри. У душу закрадався страх перед озлиднінням. Якщо не вдасться вибратися з цієї скрути, прадіди проклянуть із могил. Невже злагоджена праця стількох поколінь піде на те, щоб обернути їхню вітчизну на пустку?
Зусібіч линули голоси: не можна руйнувати прадідівського ладу, він руйнується, він не повинен зруйнуватися.
Він мав зруйнуватися.
Багряна птаха страху пощезла з очей у небі, гнідий кінь бунту, здійнявши таку хмару куряви, що аж сам губився в ній, прогнався піщаним берегом від краю до краю та кинувся в море.
«Буде зруйнований!» — ці вигуки розчинилися в тиші. Затяжна мовчанка тривала. Тим, хто таке вигукнув, веліли показатися перед усіма.
Вони показалися — онуки найдавніших родів верхньої магали. Вісім осіб. Всі заговорили як один, обернувшись у різні боки:
«Хай наші співці без угаву трудяться, щоб додати нову поему до колишніх, щоб ми не забували основи, початків вітчизни, яку успадкували від прадідів. Та вони не прийшли на це віче, скликане на порятунок батьківщини предків. Ми запитуємо вас: хіба таку поведінку можна насправді вважати виявом поваги до краю батьків?»
Запала тиша. Співців уже століттями шанували як напівсвятих. Натомість ці молодики звалювали на їхні плечі гріх, який передував найстрашнішому — божевіллю. Це була нечувана річ.
«Ми щонайменше глузуємо з них», — сказали молодики та фукнули. Хвиля обурення прокотилася юрмиськом. «Фу! Ганьба!» — вирвалося із сотень грудей, аж застогнала земля з камінням на острові.
«Квартальна сторожа спить — хіба це не доказ, що лад предків буде зруйнований?» — запитали молодики.
Знову зірвалося фукання, полинуло над островом. Співці збагнули, що в такому галасі не зможуть працювати й у своїх печерах на протилежному березі, та вирішили на десять хвилин перепочити від четвертої частини міфу, який складали на восьму ніч.