Книга забуття

― Бля буду, нас до Афгану пакують.

Юрко сидів на скатці шинелі й лихим оком мружився на сонце. Від його слів у Миколи похололо й неприємно засмоктало в животі, до горла піднявся клубок нудоти. Не знати, чи це страх давався взнаки, чи випита минулої ночі горілка. В учебці про Афганістан ходило чимало чуток, довкола яких точилися безперервні розмови, особливо напередодні випуску. Афганська тема породжувала всезагальне збудження: одні, обравши гасло «вперед — за орденами!», не могли дочекатися часу, коли втраплять на поле ратних подвигів, інші, не бажаючи ділити участь гарматного м’яса, шукали способів відмазатися від цієї перспективи. Микола ж у балачки не встрявав, зачаївшись, забобонно мовчав, ніби сподівався, що коли сам не видасть себе, то зостанеться непоміченим для всіх оцих перипетій.

— Хіба я тобі не казав? — озвався Олег.

— Навряд, — кволо заперечив Микола, ніби в такий спосіб намагався відвести від себе небезпеку. — Якби мали до Афгану відправляти — відправили б одразу ж після учебки разом з усіма. Для чого було тарабанити нас мало не до самого Льодовитого океану, щоб тепер перти назад? Нелогічно.

— Це щоб ти, розумнику, пробздівся трохи, — насмішкувато кинув Юрко.

Микола промовчав. Нудота не відступала.

Юрко, відхаркнувши, потужно сплюнув у бік гурту середньоазіатів, які сиділи напочіпки; у такій позі вони могли перебувати годинами. Миколу дивувала ця їхня здатність, сам він і десяти хвилин не міг витерпіти: ноги заклякали так, що не здужав випрямитися. Смугляві хлопці перемовлялися між собою впівголоса. Плювок заледве не дістав крайнього — той вороже зиркнув у їхній бік і щось мовив.

— Що ти сказав?! — визвірився до нього Юрко.

Той ще раз щось буркнув, судячи з виразу обличчя, погрозливе (його товариші враз заґелґотали й стихли), але відвернувся й вдавав, наче не чує, як Юрко обкладає його матюками.

— Ану йди сюди! — не втихомирювався Юрко. — Повтори, що ти сказав?!

«Для чого він заривається? їх он як багато, а нас тільки троє. Накинуться всі разом — у землю по горло затовчуть», — тривожився Микола. Він побоювався середньоазіатів, їхньої дикості й агресивності.

Юркові ж азіати пофіг. Йому все пофіг.

— Зараз би пивка для ривка, — мрійливо муркотить, потягуючись, ніби й не скреготав щойно зубами на туркменів — чи хто вони там. — Спекота.

Гімнастерка на Юркові розстебнута на всі ґудзики, ремінь послаблений по саме нікуди.

— А капітан що каже? — повернувся до розпочатої теми Олег. — Йому ж напевно відомо, куди нас відправляють.