Скляні бджоли

Що подумає Цаппароні, коли я торкнуся одного вуха? Він застерігав мене лише від бджіл. Можливо, він якраз шукав того, хто міг доторкнутись до вух. Тож я вхопив одну з підсак, що стояли в кутку альтанки, й рушив до найближчого болітця. Там я націлився на одне з вух і виловив його з твані. То було велике й гарне вухо, як у дорослого чоловіка, бездоганно зроблене. Я пошкодував, що не мав із собою лупи, та мій зір був достатньо гострим.

Я поклав свою здобич на садовий столик і спокійно взяв рукою. Слід визнати, що копія була просто досконалою. Майстер довів свій витвір до такого ступеня натуралізму, що навіть не забув про жмутик волосинок, які вирізняють чоловіче вухо в зрілому віці й переважно зголюються бритвою. Він навіть відтворив невеличкий шрам — то вже був доволі романтичний хід. Зразу було видно, що люди працюють в Цаппароні не просто за гроші. То були митці небаченої точності.

Димчасто-сіра голова знову підлетіла зовсім близько й майже завмерла з висунутими равликовими ріжками і тільки ледь дрижала у повітрі. Я не звернув на неї жодної уваги, адже мій погляд був спрямований на об'єкт, який я вивчав, що різко вирізнявся на зеленій поверхні столу.

Ще в школі ми вчили, що предмет, який ми певний час розглядаємо, знову з'являється у вигляді своєрідної візії, коли відвести погляд убік. Ми бачимо його на стіні, на яку дивимося, або всередині ока, якщо стуляємо повіки. Часто такий образ відзначається великою точністю деталей, демонструючи з них такі, які ми сприйняли лише підсвідомо. Копія відрізнялася від оригіналу лише кольором і в глибині ока поставала у цілком новому світлі. Тож коли під час споглядання мене охопила раптова слабкість, перед моїм зором у ніжно-зеленому сяйві пропливло вухо, тоді як поверхня столу набула криваво-пурпурового кольору.

Подібним чином існують також ментальні відбитки, що ніби нас гіпнотизують, своєрідні інтуїтивні анти-образи, що відтворюють ту частину сприйняття, яку ми притлумили. Таке притлумлення відбувається під час будь-якого сприйняття. Адже сприймати означає відкидати зайве.

Коли я розглядав вухо, то зрозумів, що втілилося в життя моє бажання того, щоб воно виявилось несправжнім, штучним, ляльковим вухом, яке ніколи не знало болю. Тепер воно постало переді мною у вигляді копії й відкрило для внутрішнього ока те, що із самого початку й весь час я знав, коли зрозумів, де міститься своєрідний епіцентр цього саду, вигляд якого ніби нашіптував мені слово «пильнуй!» Тоді в Астурії вони повитягали трупи з могил, щоб таким чином скасувати людяність. Ми знали, що після такого прийому на нас може чигати лише щось лихе, що ми ввійшли в браму пекла.

Тоді як тут панував дух, який відкидав вільний і недоторканий образ людини. Він вигадав цю прикрість. Він хотів узяти за міру людську силу, подібно до кінських сил, якими вже давно рахували. Він прагнув одиниць міри, що є рівними й подільними. Для цього слід було знищити людину, як до неї було знищено коня. На вхідній брамі мусили красуватися відповідні знаки. Хто з ними погодиться, ба навіть хто просто збагне їх, той і буде тут потрібний.