Матінка Макрина

На ліонській горі Фурв’єр у стародавньому костелику богослужіння за Польщу, літанії, плачі. Спускаємося з гори, заходячи спочатку до каплиці панни Жарікот[64], що засновувала якісь місіонерські служби, Товариство поширення віри; там натовп, проповідь панотчика, що триває близько години, літанія до Діви Марії за Польщу, багато плачу. Діва Жарікот хоче надрукувати моє оповідання й рознести його в газетах по всьому світу — диким народам, китайцям, неграм, невідомо яким сарацинам, а чому б вони мали б це читати — теж невідомо. Але пусте, ми й так у дорозі, панотчик обіцяє подумати — крім того, вже і єзуїти його просили заснувати в Парижі комітет і друкувати, друкувати, продавати, про мучеників розповідати всім навколо, а отже, невідомо, чи в Жарікот для сарацинів, чи в єзуїтів для французів… Пізніше в якомусь багатому домі ми входимо парадними сходами на збори жінок із товариства, а вони всі в поклонах… потім поляки, які зібралися… панотчик сказав: Я мушу десь усамітнитися з требником, а вам, матінко, залишаю цих нещасних, навертайте їх, матінко. Я сідаю, розповідаю, одні стоять, інші сидять на холодній долівці, аби лише поближче до мене; старі служаки та хлопці, видно, тут уже народжені, частина від матерів-французок, бо польською розмовляють смішно, чужі вставляючи слова, і кожен запитує про рідні краї, про пророцтва, про ласку просить. Я розводжу руки і складаю до молитви, раджу. Один шляхтич з-під Сянока допитується, чи можна йому буде повернутися до вільної Польщі, а я відповідаю, що все в руках Діви Марії, Цариці Польської, чи відплатимо ми їй добром за наші гріхи; повні очі сліз, він відходить, а замість нього з’являється другий, з-під Новогрудка, і запитує, чи й він до вільної Польщі повернеться. Нема в мене вже сил із ними. І ще ті жінки, які підбігають, за вельон хапаються, по шматочку відривають, так що іноді здається, відірвали б мені голову. Одна схопила, широку смужку відірвала, перехрестилася, і одразу ж друга і третя до неї підскочили та смужку на дві, на чотири, на шість, на вісім частин ділять, що скоро їм по ниточці залишиться. Інші несуть медальйони, іконки, мережива, щоб я їх поцілувала на пам’ять, і на знак вдячності самі цілують мені руки, щось по-французькому шварґочуть, котрийсь із поляків пробує мені це перекласти, але недоладно, бо чутно, що і його французька кульгає. Штовхаються з правого боку і з лівого. Хтось встромляє мені в руку гаман із грішми, хтось інший гладить. І все це — під лемент; мені в ноги падає якийсь чоловік, обличчя я не бачу, бо він краєчок ряси цілує і кричить: Прошу милості, матінко, милості, ти можеш мене порятувати, — інші піднімають його, а він пручається, — ти мучениця, тобі я можу зізнатись у великому гріху, але тільки тобі одній. І вже, стоячи на полах його сурдута, схиляється наді мною другий зі словами: Матінко, а в Мінську ви не познайомилися, бува, з Аґопсович, Єфросинією Аґопсович, удовою по маршалу шляхти? Вона в Мінську мешкала… Тоді перший зривається, поли з-під чобіт висмикує і знову кричить голосом, захриплим від плачу: Милості, матінко, милості для Юліана Корбута, найницішого грішника! За мною там стояв один дебелий шляхтич, я попросила, щоб він цього Корбута відвів до кімнатки за стіною, мовляв, я зараз туди прийду. Я підвелася, благословила юрбу востаннє, сама рештки вельону зняла й пожертвувала, щоб вони його собі, як їм так хочеться, порізали, прочитала двічі «Богородице Діво» й рушила до мого бідолахи.