Іншалла, Мадонно, іншалла

Мав один дубровницький купець єдину доньку на ім’я Мара. Вона прийшла у світ, так би мовити, у крайній час: мати її народила, маючи повні сорок три роки, коли вже ніхто не сподівався, що дім Іветича може побачити пологи. Старий Шимун — так звався купець — спершу й не дуже радів, коли Вінка — так звали його дружину — привела на світ дівчинку. Обірветься його рід, зникне ім’я, не буде більше Іветичів, наче їх ніколи й не було на світі. Але за три місяці, коли дитинка вперше усміхнулася татові, в Шимуні щось зламалося, зник усякий гнів, і вже він свою Мару й на сотню синів не проміняв би. Так воно в батьків зазвичай і буває. Хочуть синів, хочуть виряджати їх на війну, і щоб з війни ті вже не поверталися, і щасливі, коли сини в них народжуються. Але те щастя триває коротко. Справжня, інша батьківська любов починається з доньками.

Дівчинці виповнилося п’ять років. Шимун дивився на неї, як на Бога, зірки б для неї з неба познімав, якби міг, але Місто не припиняло гудіти, що невдовзі згасне рід Іветичів, і навіть Шимуна вже не варто Іветичем кликати. Скоро він помре, тож краще наперед звикати, що роду-племені Іветичів більше немає. Зі злостивості поховали ім’я, перш ніж останній зник, хто його носить. Люди такі речі люблять так само, як і похорони. Ніде не почуваєшся настільки живим, як на похороні, і ніколи твоє ім’я не постане таким великим і важливим — хай би ти був послідущим злиднем з найбіднішої родини, — як тоді, коли згасає котрийсь зі шляхетних родів.

Долітали до Шимуна такі слова, бо й мовлені були, щоб поцілити в того, кому заболить найбільше, але Шимун змовчував, не відповідав, не парирував, тільки лють наростала в ньому. Іветичі, щоб ти знав, здавна жили за межами міських мурів, і хай як зросло їхнє багатство, всередину їх не пускали, не дозволили остаточно стати шляхтою. Був у цьому злий умисел, та було й дещо інше. Сім’ї, що мали шану та міць, але жили за міськими мурами, колись були найкращою військовою силою Республіки[72]. Їхня лють захищала мури від завойовників. Звісно, дубровчанам зрештою завжди вдавалося домовитися з турками, але й завжди потрібен був хтось, кому напевно не важко й загинути. До дідька дипломатичні домовленості, якщо перед тим жодна мертва голова на землю не покотилася. І перемир’я були б нічого не варті, якби їх не підписували кров’ю. Кожна держава в усі часи потребувала шаленців, які на перший поклик готові кинутися в бій. Як оті чорношкірі, що тепер бігають стометрівку. Низький старт — і стриб у гріб.