Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— То ти заради цього тут? — не вгавала вона. — Маєш пропозицію для Еріка, а щоб її втілити, тобі потрібен посередник, так?

— Можливо, — сказав я. — Але спочатку мушу зважити всі «за» і «проти». Не забувай, я тільки-но одужав, тому роботи — непочатий край. Коли ж побачу, що інтереси Еріка не суперечать моїм життєвим інтересам, маю перебувати в такому місці, де можна діяти швидко та рішуче.

— Будь обережним, — сказала вона. — Ти ж знаєш, що я переповім йому кожне твоє слово.

— Авжеж, — озвавсь я, хоча нічого не знав, й одразу ж перейшов у наступ: — Якщо тільки твої інтереси не співпадуть з моїми...

Її брови зсунулися ближче, й між ними пролягли тоненькі зморшки.

— Звідки мені знати, що ти пропонуєш?

— Нічого не пропоную. Поки що, — уточнив я. — Просто граю з тобою відверто і чесно кажу тобі, що не знаю. Не впевнений, що мені дуже хочеться домовлятися з Еріком. А зрештою... — я зробив виразну паузу, бо не знав, що говорити їй далі, а сказати сестрі щось іще таки не завадило б. — У тебе є якась альтернатива?

Вона раптом підвелася, вхопила свисток.

— Блейз! Як могла забути!

— Сядь, — заспокоїв я її, — і не будь смішною. Невже гадаєш, що я з власної волі прийшов би сюди, став би, скажу так, твоїм заручником, аби слухати фантазії про Блейза?

Вона розслабилася, може, навіть трохи обм'якла, потім знову опустилася на стілець.

— Мабуть, ні, — мовила нарешті, — але знаю: ти — гравець за вдачею, і ще знаю, що тобі не можна довіряти. Якщо ти прийшов сюди, щоб спекатися свого прихильника, то шкурка вичинки не варта. Я не настільки поважна фігура у цій вашій грі. Та ти й сам уже мав би це знати. Крім того, мені завжди здавалося, що ти досить прихильний до мене. Принаймні був.

— І був, і є, — запевнив я її, — тому нехай тебе це не турбує, чуєш? От одного не втямлю: навіщо ти ще й Блейза приплела сюди?

Ну ж бо, давай, ковтни наживку! Мені ще стільки всього треба дізнатися!

— Ага! То він таки достукався до тебе?

— Не хотів би про таке говорити, — відповів я, сподіваючись, що це дасть мені якісь козирі. Ситуація з Блейзом ледь-ледь прояснилась. — Якби він до мене достукавсь, я відповів би йому те самісіньке, що сказав би Еріку: «Мені треба подумати».

— Блейз, — повторила вона.

«Блейз, — мовив я подумки, — Блейз. Ти мені подобаєшся. Не пам'ятаю, чому, і знаю, є причини, чому ти не мав би подобатись, але ти мені подобаєшся. Це знаю напевне».

Ми ще трохи посиділи, і я відчув дику втому, але не хотів цього показувати. Маю бути сильним. Я знав, що маю бути сильним.

Потім усміхнувся й сказав:

— Непогана в тебе тут бібліотека.

— Дякую, — відказала Евеліна. — Блейз... — по деякому часі повторила вона, задумавшись. — Ти справді вважаєш, що він має шанс?

Я знизав плечима.

— Хтозна? Якщо це хтось і знає, то точно не я. Може, він знає відповідь? А може, й не знає.

Від подиву Евеліні відвисла щелепа й округлились очі. Вона запитально подивилася на мене.

— Не знає? — перепитала. — Тобто, хочеш сказати, що й сам можеш спробувати?

Я засміявся, намагаючись хоч так приглушити її почуття.

— Не будь дурною, — мовив, урвавши сміх. — Чому зразу я? Однак слова її вже вдарили по туго напнутій струні десь у найглибших закамарках моєї душі. «Чом би й ні!» — на повну силу бриніла струна.

І раптом мені стало страшно.

Однак коли я спростував її здогад (а може, й не здогад, а щось зовсім інше), Евеліні неначе полегшало. Заспокоївшись, вона всміхнулась і показала рукою на вмонтований у стіну, ліворуч од мене, невеличкий бар.

— Я б не відмовилася від ковтка «Ірландського туману»[5], — сказала вона.

— Коли такі справи, то я теж не відмовлюся, — сказав я і, підвівшись, наповнив лікером дві чарки. — А знаєш, — додав, знову вмостившись на стільці, — приємно сидіти з тобою отак, навіть якщо недовго. Стільки всього спливає у пам'яті...

Вона всміхнулася, від чого стала дуже гарною.

— Твоя правда, — сказала, пригубивши лікеру. — Почуваюся з тобою так, ніби ми й справді в Амбері.

Моя чарка ледь не випала з рук.

Амбер! Від цього слова спину як блискавичним розрядом пронизало!

Евеліна заплакала, і я, підвівшись, заспокійливо обняв її за плечі.

— Не треба сліз, дівчинко. Не треба. Коли ти плачеш, мені теж так сумно!..

Амбер! Оце було вже щось — щось магнетичне, надпотужне!

— Побачиш, буде свято й на нашій вулиці, — сказав я лагідно.

— Ти справді в це віриш?

— Аякже! — відповів я гучно. — Так, я у це вірю!

— Ненормальний, — сказала вона. — Напевне, саме тому з-поміж усіх братів я найбільше любила тебе. Вірю майже в усі твої нісенітниці, хоча й знаю, що ти — ненормальний.