Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Так, — підтвердила вона. — Гарні були часи, що й казати... То ти справді нікого не бачив?

— Слово честі! — запевнив я, не дуже переймаючись, заради чого легковажу честю.

— Відтоді справи набагато погіршилися, — повідомила вона, — а в Тінях стало стільки жахів, що тобі й не снилося...

— І?.. — не відступав я.

— Його проблеми як були, так і залишилися, — закінчила вона.

— Угу...

— Так, — вела Евеліна далі, — і він захоче знати, на чий бік ти схиляєшся...

— Ні на чий, — поспіхом запевнив я.

— Тобто, ти хочеш сказати...

— Поки що, — уточнив я, мабуть, теж трохи поквапно, бо її очі не просто поширшали — вони стали безмірно широкими. — Принаймні поки не побачу всієї картини, — додав, хоча й близько не знав, про що йдеться.

— Угу...

Ми доїли біфштекси та випили пиво, а дві кістки, що залишилися від трапези, віддали псам.

Потім пили каву, і в мені ворухнулося ніби якесь братерське почуття, але я його приглушив.

— А що ж усі решта? — запитав. Означати моє запитання могло що завгодно, однак не викликало жодної підозри.

Якусь мить боявся, що Евеліна поцікавиться, що ж я мав на увазі. Але вона не поцікавилася. Натомість відхилилася на спинку стільця, втупилась очима у стелю і мовила:

— Усе як завжди, якихось новин не чути. Можливо, твоя тактика — наймудріша. Мені це теж до вподоби. Але ж слава, величність — та хіба таке можна забути!..

Я опустив очі, бо не ручався, що у них було написано потрібне мені, й відповів:

— Не можна. Жодним чином не можна.

Довгенько панувала ніякова тиша, після чого Евеліна запитала:

— Ти мене ненавидиш?

— Звісно ж, ні, — відповів. — Хіба я на таке здатний... після всього, що було?

Схоже, моя відповідь її задовольнила, і вона всміхнулася, сяйнувши білосніжними зубами.

— Добре... і спасибі тобі, — мовила Евеліна. — Що б там про тебе не казали, ти джентльмен.

Я вклонився, вдаючи запобігливу усмішку.

— Ви закрутите мені голову...

— Ну, — сказала вона, — з урахуванням щойно сказаного, це малоймовірно.

І мені стало незатишно.

Лють моя клекотала, тож я подумав: а чи знає вона, кому ця лють призначена? Страх як хотілося запитати про це навпростець, але я придушив недоречне бажання.

— Ну, і що робитимеш далі? — нарешті поцікавилася вона. Викручуватися не випадало, і я відповів:

— Ти мені, звісно, не віриш...

— А як ми можемо тобі повірити?

Я відзначив про себе це «ми».

— Ну, гаразд. Тепер, цієї хвилини, я б не проти скористатися твоєю гостинністю. Залюбки погостюю тут, та й тобі буде легше наглядати за мною.

— А потім?

— Потім? Поживемо — побачимо.

— Розумно, — оцінила вона, — дуже розумно. Плюс ти штовхаєш мене у дуже незручне становище. — (Я сказав це тому, що не мав куди йти, а грошей, роздобутих шантажем, надовго не вистачить.) — Ну звісно ж, можеш залишитись у мене. Тільки дозволь, я тебе попереджу, — її пальці взялися за річ, що висіла в неї на ланцюжку і попервах здалася мені своєрідним кулоном. — То — ультразвуковий свисток для собак. Оці песики, Спалах та Грім, мають ще чотирьох братів, усі шестеро навчені поводитися з нехорошими людьми, і кожен собака озивається на мій свисток. Тому не надумай потикатися кудись туди, де тобі не будуть раді. Один-два сигнали — і навіть ти спасуєш перед ними. Для тебе ж не секрет, що через цю породу в Ірландії не залишилося жодного вовка...

— Знаю, — погодився я, відзначаючи подумки, що й справді це знав.

— Так, — провадила вона, — Еріку сподобається те, що ти — мій гість. Коли він це знатиме, то нарешті дасть тобі спокій, якого ти так домагаєшся, n'est-ce pas[3]!

— Оиі[4], — сказав я.

Ерік! Це було вже щось! Колись я знав якогось Еріка, і цей факт певним чином грав не останню роль у моєму житті. Щоправда, вже давненько. Але той Ерік, якого я знав, і досі увивається навколо мене, й це також суттєво.

Але чому?

Я його ненавидів, і то було єдиною причиною. Ненавидів цілком достатньо, щоб намислити вбити його. Хтозна, може, я і намагався це зробити.

Окрім того, між нами був якийсь зв'язок, я знав.

Родинні узи?

Так, саме вони. Ні він, ні я не були в захваті від того, що доводимося братами один одному... Помалу я пригадував.

Великий, міцно збитий Ерік, з вологою закучерявленою бородою, з очима — такими самими, як у Евеліни!

Мене заполонила нова хвиля спогадів, кров запульсувала в скронях, а зашийок раптом став гарячим.

Жоден рух на моєму обличчі не видав цього, коли я зрозумів: Евеліна — справді моя рідна сестра! Натомість примусив себе затягнутися сигаретою та відсьорбнув ще трохи пива. Тільки ім'я її було точно не Евеліна. Що ж, вирішив я, треба бути дуже обережним. А при звертанні до неї слід уникати будь-яких імен, поки не пригадаю справжнього.

А що ж тоді я? І що ж це за така круговерть, де все крутиться навколо мене?

І раптом осяяло: цей Ерік мав певний стосунок до моєї аварії! Для мене вона мала стати фатальною, однак я залишився живий. То він чи не він? Він, казали мої відчуття. Це мав бути Ерік. А Евеліна була з ним у зв'язці, платила Ґрінвуду, щоби там тримали мене в комі. Так, це краще, ніж бути мерцем, але все ж таки...