Ті, кого немає
- Автор: Клімова Світлана, Клімов Андрій Анатолійович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: ООО «ЛитРес», www.litres.ru
- Переводчик: Р. Трифонов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ті, кого немає». Краткое содержание книги:
– А я не розумію, навіщо замикатися. Тим більше від нас. – Олександра відіпхнула його простягнену руку, пройшла на кухню, узяла сигарету й сіла. – Ми й так не входимо до неї без стукоту… І от що я тобі скажу: Марта дуже змінилась останнім часом. Я, звісно, звинувачую себе, що не приділяю їй уваги. Але й на мене не можна тиснути. Нікому не дозволено так зі мною розмовляти, Сергію, навіть чотирнадцятирічній шмаркачці.
– Чотирнадцять їй виповниться тільки через три місяці.
Дружина потроху охолоняла, і він уже сподівався був, що все обійдеться.
Однак не обійшлося.
Коли вони вчотирьох уже сиділи в кухні за сніданком, Федоров винувато повідомив, що замок, про який він згадав, так і не знайшовся. Завтра ж він купить новий і вріже. На це Марта заявила, що негайно їде до діда з бабою на кілька днів. Вона вже домовилася з двоюрідним братом, він на машині і за потреби поверне її додому.
Олександра з шумом піднялася, жбурнула на підлогу серветку й, не зронивши жодного слова, почала жбурляти брудний посуд у мийку.
Федоров неголосно, уже починаючи гніватися, промовив:
– Я поїду з тобою, Марто. Збери речі. Дорогою дещо купимо. Ти в курсі, що в мене від учора відпустка? Завтра ж буде тобі замок. А зараз у тебе на все про все півгодини – електричка об одинадцятій тридцять…
Марта підвелася, буркнула: «Дякую, мамо!» – і, не дочекавшись відповіді, пішла до себе, проігнорувавши питання Валентина:
– А що, Родіон у понеділок буде в місті?
Коли Федоров із дочкою нарешті відбули, Валентин Смагін покликав сестру.
Олександра з досадою погасила щойно прикурену сигарету й попрямувала в кімнату брата.
– Чого тобі, Валику?
– Треба поговорити, Олександро. Заходь, сідай.
Від його ранкової жвавості не лишилося й сліду. Брат був похмурий і зосереджений.
Її завжди вражала майже стерильна чистота кімнати Валентина, його акуратність і точність у поводженні з речами. Нічого зайвого, ані порошини, навіть із постійно відчиненим вікном. «Коли він устигає все прибрати?» – дивувалася Олександра. І це при нескінченних поїздках, утомі, недосипанні й не найкращому здоров’ї… Свіже повітря – це зрозуміло: молодший змалку потерпав від рідкісної форми алергії. Був болісно чутливий до запахів косметики, пилу, шерсті тварин, хоча з віком став почуватися ліпше. Спочатку вона навіть не наважувалася курити при братові, доки той зі смішком не зауважив, що у вагоні мусить нюхати й не таке. На запитання, чому він не змінить роботу, відповів: «Та звик якось. Робота цікава, і грошики капають. У моєму віці міняти професію пізнувато…»
– Чого тобі? – повторила Олександра, опускаючись на край широкого розкладного крісла. – Ти коли збираєшся в рейс, сьогодні?
– Так. Після обіду. – Валентин сів верхи на єдиний стілець. Позаду каламутно блакитнів екран ноутбука. – Хочу поговорити з тобою. Про Марту й Родіона. Ти нічого не помічаєш, Сашо?
– Ти що маєш на увазі? – миттєво насторожилася вона. – Племінник у нас буває нечасто, сам знаєш. Савелій його неохоче відпускає. Та й стежити мені за ними нема коли…
– Щось вони занадто часто стали зустрічатися.
– Із чого ти взяв?
– Ну, – він усміхнувся. – Є така думка, скажімо так…
– І що з того? Родіон – не в батька. Зовсім інший характер. І він до нас прив’язався. Уважний, не дурний…
– А нашому племінникові відомо, що Марта йому не рідня? Що ніяка вона йому не двоюрідна?
– До чого тут це? Савелію я писала – давно, приблизно того року, коли ти від нього поїхав. А чи казав він дружині й синові – мені до цього діла нема.
– Але ж якщо хлопцеві про все відомо, він може й з Мартою… поділитися. Якщо вже не поділився. Ось тобі й причина її витівок. Підлітки такі речі сприймають болісно. Для когось це ще гірше, ніж сирітство…
– Ти себе, чи що, маєш на увазі? – примружилась Олександра. – Так ти й не був сиротою. У тебе була я.
– Не про мене мова, – відмахнувся Валентин. – Ти хіба нічого не помічаєш, сестричко? Подаруночки, дзвіночки, те-се…
– Що ти навигадував, Валентине!
– Ну, дивись, Олександро, я тебе попередив. Ти її ще за дитсадок вважаєш. Ох і здивує вона тебе одного разу! Охнути не встигнеш, як онуки заведуться. – Він сухо реготнув. – У Марти характер, а тут ще й вік той самий… привабливий.
– Нісенітниці.– Олександра скривилася, встаючи. – Усе це твої фантазії. Якби Марта знала, що ми її вдочерили, то насамперед запитала б у мене або Сергія. Чого в неї не віднімеш – це прямоти. Ні про що таке вона навіть не здогадується, і Родіон, я певна, гадки не має. А стосунки в них цілком родинні. Викинь з голови… Піду, займуся обідом.