Ті, кого немає

Федоров виїхав до Польщі наприкінці травня, а повернувся, коли Марта почала самостійно ходити. Правда, ремонт вони зробили тільки через чотири роки.

За цей час дівчинка встигла побувати в дитячому садку, і Сергій, помітивши, що вона побоюється води, не любить мити голову, незговірлива та вперта, відвів Марту в басейн. Там і почалася її спортивна кар’єра.

Дружина була цілодобово завантажена на роботі, Валентин повсякчас відсутній – він влаштувався на залізниці провідником, як і раніше, коли жив у старшого брата в Приамур’ї. Сам Федоров справ мав понад голову. Матері зробили нескладну, але коштовну операцію, і він її оплатив. Та й ремонт, великий і заморочливий, тягся майже два роки, доки Марта вже й в школу пішла, де колись викладали його батьки і яку закінчив він сам.

У вересні дівчинці виповнилося сім, і в подарунок вона одержала власну кімнату. Валентин перебрався туди, де племінниця дотепер жила разом із батьками. У результаті перепланування всі три кімнати вийшли окремими, і вітальня (яка, щоправда, помітно зменшилася), відійшла Олександрі й Сергієві. Утворилася простора кухня – тепер там можна було розміститися вчотирьох і при цьому не сидіти на голові одне в одного, поставити диванчик на випадок гостей і навіть телевізор. Вікна, радіатори, передпокій, двері, деякі нові меблі… Довелося влізти в борги, і тепер вони обоє працювали у вихідні й вечорами. Олександра, крім лікарні, бігала по району з крапельницями та внутрішньовенними вливаннями, а Сергій халтурив у напівлегальній конторі з ремонту мережевого обладнання.

Валентин Смагін вніс частку, однак своє гніздо облаштовував самостійно. Двері його кімнати за відсутності хазяїна завжди були замкнені. Та особливої таємниці з того, чим він займається між поїздками, Валентин не робив: ще тоді, коли він щойно оселився в сестри й закінчив річні курси, у нього з’явився перший комп’ютер. Пізніше його змінив крутий ноутбук, а відтак настала черга спортивних піджаків від «Камашита» і брендових мокасинів. Але тоді, одразу після ремонту, він, повернувшись із рейсу з якимись торбами й пакетами, то мотався містом, то годинами ледарював у розкладному кріслі у своїй келії.

Усі вони співіснували, немов сусіди на поверсі, яким нема коли й словом перекинутися. Олександра розривалася між домашніми справами і лікарнею, Валентин носився з думкою розбагатіти, а Федоров, крім роботи, щодня возився з дочкою. Школа, тренування – і так по колу, аж доки Марта підросла настільки, що він уже не боявся відпускати її саму в басейн…

Росла вона абсолютно самостійною. З дев’яти років сама готувала собі сніданок, ішла до школи, на тренування або до бабусі, у якої проводила вечори й часто залишалася ночувати.

На думку дружини, Марта робила тільки те, що сама вважала за потрібне. Мабуть, так воно й було: дочка майже нічим не цікавилася, крім спорту. Навчалася вона пересічно, з явною нудьгою, і уникала однокласників. Але Марта йому подобалась – і квит. Він уже призабув, якою вона була в ранньому дитинстві – кумедною та беззахисною. Тепер поруч із ним жила майже доросла й вельми розумна людина, мовчазна, уважна, без підліткового лукавства й стервозності.