Нафта

Поліс стоїть якийсь час мовчки, розмірковуючи, що він, звісно, може ще тисячу разів сказати щось на кшталт того, що вже казав, та оскільки всі його фрази настільки ж однаковіc[14], як намистинки у чотках, жодне з його слів не матиме іншого впливу, окрім уже спричиненого.

Він же святий, цей Поліс, а тому спроможний не лише на балачки з істотою, яка настільки різниться від нього самого, але й на справжню співпрацю з нею: за допомогою слів тут не порозумієшся. Тож єдиним проявом справжньої доброї волі є спільна дія: навіть тоді, й надто тоді, коли вона сороміцька.

— Гаразд, — промовив Поліс, домовляючись з Непримиренним, — отже, як саме ти хочеш вчинити?

Тетіс, істота більш прагматична, ніж та, що, бажаючи злого, вдовольняється злом, що має змогу вчинити негайно, — адже ще є купа часу, аби заподіяти ще, — відповідає без жодних вагань:

— Ти забираєш своє, а я беру своє.

— Тобто? — поблажливо перепитав янгол.

— Ти, — відповів біс, — забираєш собі своє Тіло, а я заберу інше, те, що всередині.

Ох і слушна бісівська пропозиція! Поліс дивиться на нього ніби аж зачаровано. Мовчить і споглядає. А поки стоїть мовчки й дивиться, десь із глибин його єства підіймається усмішка, спокійно, немов небо, по якому вітер розганяє хмари, поволі роблячи його ідеально ясним та сяйливим: аж поки усмішка, що з’явилася завдяки пропозиції нечистого та, мабуть, виправдана більш ретельним розрахунком, не обернулася на слова: «Згода, — мовив Поліс, — забирай інше Тіло».

Тетіс не змушує себе просити вдруге: витягши зі своїх бридких кишень ножа, він встромляє Карло у черево лезо й робить довгий розтин. Потім розкриває його власноруч й витягає з нутрощів плід. Однією рукою, поклавши її на скривавлені краї розрізу, заліковує й зарубцьовує рану, а другою підіймає зародок до небес, неначе повитуха, що тішиться зі своєї роботи.

Плід виростає просто на очах. І в міру того, як він виростає, Карло з надзвичайним подивом упізнає його: ось він сам хлоп’я, мить — і він підліток, потім — юнак, а ось уже йому тридцять, так само, як і зараз, чоловік освічений і з досвідом, готовий до життя.

Щойно плід виріс і став на балконі поруч зі своїм хазяїном, Карло зауважив, що й тіло, яке було безживно випростане на підлозі, починає приходити до тями, ніби породілля. Він бачить, як воно помалу розплющує очі, знесилено озираючись навколо; нап’явши окуляри й обіпершись рукою об долівку, знову підводиться, аж поки не випростується, звівшись на ноги поруч з Полісом: тим, кому він (здається) належить.

Тим, хто захистив його в обмін на його поклоніння. Карло Поліса та Карло Тетіса — однаковісінькі. Й справді, вони впізнають один одного. Вони ступають невеличкий крок назустріч, ніби для того, щоб краще розгледіти один одного. Карло споглядає їхні профілі, вони непорушні, як Ісус та Юда на картині Джотто{3}: вони стоять настільки близько, як стоять двоє людей, коли ось-ось зіллються у поцілунку. Поза тим, вони так пильно вдивляються один в одного, що здається, ніби їхні очі скам’яніли. У глибині того погляду — незбагненне відчуття, відчуття, що міцно поєднує їх, ніби пов’язуючи їх однією натягнутою мотузкою, яка штовхає їх назустріч один одному.