Привид безрукого ката
- Автор: Процайло Андрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7001-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Привид безрукого ката». Краткое содержание книги:
Привид безрукого ката дочекався свого часу. Він вселяється у тіло аспіранта Лева Безрукого, щоб віднайти нащадків страчених катом людей і попросити прощення. Адже лише так його неприкаяна душа зможе звільнитися від столітніх земних поневірянь. На цьому заплутаному шляху героя чекають випробування — зневірою і коханням, дружбою і зрадою... Чи впорається із цим Лев Безрукий, дізнаєтеся, прочитавши новий роман Андрія Процайла.
Як добре, що Лев не пам'ятав сну. Інакше його голові не позаздрили б навіть найновіші комп'ютерні мікропроцесори, бо вони б умить захрюкали, як сполохані поросята, задиміли б смолою і... полетіли. Геть, у нікуди... Без права на реанімацію...
Ранок приніс морозяне сонце у вікно і передноворічний день.
Мовчазний хлопчина в окулярах скинув з себе маску недоступного мудрагеля й нарешті почав говорити. Після вчорашнього Левового майстер-класу розгадування кросвордів хлопець збагнув, що йому ще вчитися і вчитися, й почав діставати Лева запитаннями. На диво хлопцеві і собі, Лев так відповідав, що було цікаво обом. Нарешті хлопцеві «чому» так дістали чоловіка, що той прикинувся сплячим.
Представник старого року у лікарні помаленьку пострибував на милицях по палаті, він нікуди не спішив, бо передноворічні приготування не для калік. Час не ходить всюди однаково — однозначно...
«Вир життя закручує здорових і тих, хто має мету», — подумав Безрукий Лев, боячись розплющити очі, аби не нарватися на нахабного «ботаніка», який своїми зазубреними мізками не може збагнути, що думання втомлює. Тим паче, коли свого думання — по горло. І воно застрягло там міцно, позабиване клинами та укріплене всілякими сучасними причандаллями.
Лев відчував, що після цього «дивного», м'яко кажучи, випадку, коли доля його звела віч-на-віч зі смертю, і яку, судячи з газет, він завдяки чомусь чи комусь в останню мить фантастично обдурив, з нього наче щось відщепили, вирвали з нуздром. І розумів, чого гріха таїти, що багато чого і додавалось, підсаджувалось штучно, проте не могло прирости, зріднитися з тим, що залишилось.
Лев з усіх сил намагався повернутись у минуле. Він напружив пам'ять, задав собі конкретну дату — 30 січня 1980 року. Бо однозначно починати треба з самого початку...
А
Богдан біг до своєї Марічки. Літо довго тримало сонце на небі й радісно вело хлопця до нового міста. Там вони мали таємницю!
Богдан не чув душі в Марічці, а вчора відчув ще й блаженство тіла! Яка вона соковита! Вся!
День пройшов як у тумані, що стелився, наче небеса.
Ніби не спішив, але так щось підганяло, що від того було лячно. Як на пласі.
Примчав, побачив її розтерзаною... А над нею — задоволеного сина лавника. Голого.
Душа не могла стерпіти...
З
Лікар зайшов не сам. Замість жартівливих тирад буркнув «добрий день», поставив біля ліжка крісло, строго сказав:
— Коли закінчите — повідомите. Прошу — недовго. Ваша законність не втече, а без здоров'я правда одна — цвинтар...
На лікаря спідлоба з єхидною усмішкою глянув рудий худий чоловічок середнього зросту з жирним прилизаним волоссям. Якого і стосувалися повчання лікаря.
— Не хвилюйтеся, будь ласка, — сказав увічливо. — Правда, вона, так би мовити, як дишло, — куди повернув, туди й вийшло, — хихикнув, підсунув крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.
— Закон... — поправив лікар.
— Не зрозумів?.. — перепитав рудий.
— Закон як дишло... Якщо ви маєте на увазі прислів'я... — глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.
Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів'я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:
— Можете бути вільні.
Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..
Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:
— Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що — не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш — служба!..
Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.
— Я так здогадуюсь, — обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, — що я мав би знати, хто є ви?..
— Так. Перепрошую. Я — слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.
Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.
Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.
— Якщо скажу, що мені приємно — збрешу, — випалив Безрукий. — Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися...