Адам
- Автор: Сливинский Остап
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Meridian Czernowitz
- ISBN: 978-966-2771-08-4
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Адам». Краткое содержание книги:
Читаючи Адама Остапа Сливинського, не раз ловиш себе на думці, що поет добре знає мову зсередини. Йдеться зовсім не про філологічну обізнаність. Він знає її так, як тіло знає події власних вен, що неодмінно потрапляють у такт із пульсуванням слів вірша. (…) Поезія Сливинського сповнена чітко прописаними деталями – і пієтизмом до деталі. Вони засадничо небанальні, хоч родом з повсякденності. Назване поетом не раз бачене нарешті запам'ятовується, мов виграшний кадр перелітного кіна. /Костянтин Москалець/
Перейти на страницу:
Лейтенант
Я різко звернув і з’їхав просто у ліс. Дорогою
не можна було, позаду йшла наступна колона.
Бах! — і вогонь відступив, щоб за мить нас обняти.
Може, хтось вирішив прочитати нас
крізь брезентові конверти,
просвітливши до найдрібнішої жилки?
Хто вірить у рівновагу подій, хай вважає мене справедливо
покараним. Дезертир? Головешка,
якій незручно показатися лікареві,
кохатись при світлі, до того ж ніколи — удруге.
Заслужене посміховисько, дурний дядько
для дітей з родини, який дозволяє собі напиватися,
йде з найменшими в сад, коли їх виганяють
погратися. Сам; із майбутнім, заткнутим
кольоровим шматтям і розпоротою ковдрою.
Приклад ні для кого. Кручусь на стільці, ніби у мене
вселився дух: до вікна — день, до стіни — ніч, і
деально круглий, з діркою посередині.
Іван Олександрович
«Пам’ятаю, був там один малий,
насправді вже підліток, але
виглядав років на вісім, —
і його посилали до нас із листами,
ще часом передавали ним сир
або цукор,
бувало і так, що приходив
зовсім без нічого, але це
означало, що він десь загубив усе
по дорозі, бо його
ніколи не обшукували на вході, ніколи —
для них
його не існувало.
І знаєш, що я подумав: коли
ти пишеш вірш,
неначе посилаєш малого. І навіть
якщо він розгубить усе,
то пройде
до тих, хто по той бік,
як сам собі незрозумілий знак,
пройде,
щоб просто помовчати з ними».
Сусід
«Вночі прокидаюсь від того, що Той
нагорі ніби спотикається й падає.
Я ніколи з ним не зустрічався, він
не приходив на зібрання мешканців,
я знав про нього від інших, чув,
що він здійснив багато чудес
і навчив готувати рибу
на парі, від чого її ставало нібито більше,
і можна було нагодувати велику родину —
а тепер він лежить просто тут, наді мною».
Всі ці підозрілі історії, повні відомих штучок…
Міст за моїми вікнами,
як і щоночі, розтинає пітьму двома
ланцюгами вогнів.
* *
Дякую: мабуть,
я нечасто проходив між лезами. Майже вся
вділена мені пітьма прошуміла поза моєю
спиною.
І тобі, Найтихіша Руко, я не маю чого
повернути —
все найгірше, що я чув або бачив,
мені не належить.
Але все ж забери собі 47-й рік.
Я віддаю його, бо
більше ніхто тобі його не поверне.
Почну з листопада, коли батьки мого батька стояли на
залізничному насипі
зі своїми валізами й клунками, крихтами
назавжди не їхнього дому.
Тут
їм сказали селитися, в цьому місиві з глини,
заліза і листя.
І якби не вітер,
що раптом зірвався й почав їх термосити
за коміри й рукави, вони
залишилися б на ніч на колії,
у своїх
тимчасових гніздах, які віддавали ще те тепло.
Але зійшли і тремтіли до ранку
в рідкому чагарнику, і блукали
поміж дрімотою
і каламутним сном.
А на ранок
уже не було до чого вертатись, вночі
проїхав локомотив.
Послана по них смерть
подерла їхні валізи.
Перейти на страницу: