Париж двадцятого століття

Таку, без сумнівів, практичну ідею, яка ґрунтувалася на використанні суто природних сил, гаряче підтримував банкір Бутарден; його призначили Директором цієї надважливої компанії, при цьому він залишався членом п’ятнадцяти чи двадцяти організацій нагляду та контролю, віце-президентом Товариства буксирних локомотивів, адміністратором у Філіалі Об’єднаної Торгової контори з вироблення бітумів і т.д., і т.д.

У сорок років він одружився на панні Атенаїс Дюфренуа, тітці Мішеля; вона була гідною супутницею для банкіра: сварлива, потворна, незграбна, радше бухгалтерка й касирка, аніж жінка, бо жіночності в ній аж ніяк не було; вона чудово розумілась на фінансах, любила грати у подвійну бухгалтерію та у разі потреби винайшла б і потрійну; словом, така собі типова адміністраторка, самиця адміністратора.

Чи кохала вона пана Бутардена, чи кохав її він? Так, наскільки ці індустріальні серця можуть кохати; одне порівняння може довершити описання цієї пари; вона була локомотивом, він — машиністом-механіком; він підтримував її в робочому стані, натирав, змащував деталі машинною оливою, і так вона їздила вже майже півсторіччя, при цьому розуму та уяви мала не більше локомотива Кремптона[20].

Гадаю, не варто говорити, що вона ніколи не сходила з рейок.

Щодо їхнього сина — помножте батька на матір, і у вас вийде цифра у вигляді Атаназа Бутардена, головного компаньйона банківського дому Касмодаж і Ко; надзвичайно милий хлопець, якому дісталися батькова веселість й материна елегантність. У його присутності бажано було не жартувати; йому здавалось, що з нього глузують, і тоді брови його насуплювались над розгубленими отупілими очима. На великому конкурсі із знання банківської справи він отримав першу нагороду. Можна сказати, що він не тільки змушував гроші працювати, але висотував з них усе, що можливо; від нього тхнуло лихварством; він шукав собі у дружини якусь огидну дівку, гроші якої могли б із лишком компенсувати її потворність. У двадцять років він уже носив окуляри в алюмінієвій оправі. Його недалекого, кволого мізочка вистачало лише на те, щоб кепкувати зі своїх службовців, вичитуючи їх так, ніби грає з ними у мотузочку: так, одна з багатьох його витребеньок полягала в тому, що він удавав, ніби в касі порожньо, тоді як з неї буквально висипалося золото й купюри. Це був мерзенний чолов’яга, людина без молодості, без серця, без друзів. Батько дуже ним пишався.

Такою була родина, ця домашня трійця, до якої молодому Дюфренуа довелося звернутись по допомогу і захист. Пан Дюфренуа, брат пані Бутарден, був людиною чутливою, м’якою, вишукано делікатною, проте у сестрі ці якості зовсім стерлися, щезли. Бідолашний митець, талановитий музикант, народжений для кращого століття; ще молодим він не витримав життєвих негараздів і помер, залишивши синові лише поетичну душу, свої здібності та надії.

Десь Мішель мав ще одного дядька, якогось там Гюгнена, про якого в родині ніколи не говорили; він був одним із тих освічених, скромних, бідних людей, які давно з усім змирилися, словом, одним із тих, хто змушує заможних родичів червоніти; але Мішелеві забороняли з ним бачитись, юнак навіть не знав свого дядька; зрештою, про зустріч з ним не варто було й мріяти.

Таким чином, родинні стосунки хлопця-сироти були вирішені й чітко йому зрозумілі: один дядько ніяким чином не міг йому допомогти, а інший був з багатої сім’ї, чесноти якої карбувалися на монетних дворах і для якої серце було потрібне тільки для того, щоб качати кров по артеріях.

Отже, провидінню дякувати нема за що.

Наступного дня Мішель спустився до дядькового кабінету: суворе приміщення з важкою матерією на стінах: там на нього вже чекали банкір з дружиною і сином. Певно, для нього готували урочисту промову.

Пан Бутарден стояв біля каміна, поважно випнувши груди і встромивши руку в кишеню жилета; мовив він таке:

— Пане, зараз ви почуєте слова, які я дуже попрошу вас закарбувати у своїй пам’яті. Ваш батько був митцем. І цим усе сказано. Я б дуже хотів вірити, що ви не успадкували від нього цих мізерних талантів. Однак я бачу, що у вас проростають паростки, які необхідно знищити. Ви залюбки подорожуєте сипкими пісками ідеального, і поки що найкращий результат ваших зусиль — нагорода за віршування латиною, яку ви вчора так ганебно отримали. Підбиймо підсумки. У вас немає статків, і це ваша величезна помилка; ще трішки — і ви залишилися б і без родичів. Словом, у моїй родині поетів не буде, чуєте? Я не хочу, щоб ці, з дозволу сказати, індивіди плювали римами в обличчя чесних громадян; у вас заможна і впливова родина, тож не компрометуйте її. Митець нічим не відрізняється від кривляки, якому я кидаю сто су зі свого крісла у театрі, аби він покращував моє травлення. Чуєте мене? У вас нема таланту. Нема здібностей. Оскільки я не розгледів у вас жодних спеціальних нахилів, я вирішив улаштувати вас у банківському домі Касмодаж і К°, працювати ви будете під керівництвом вашого кузена; беріть з нього приклад; працюйте і ставайте практичним чоловіком! Знайте, що кров Бутарденів також тече у ваших жилах, а щоб краще запам’ятати ці мої слова, потрудіться ніколи їх не забувати.