![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
Бедзай сміється, коли це розповідає. Однак злетіти у повітря було не єдиним випробуванням.
— Двигуни довелося прогрівати вже під час злету, — згадував начальник штабу авіаційної ескадрильї підполковник Олег Івлєв. — Коли ми злітали, то спочатку нам намагалися зашкодити російські військовики і так звана «самооборона Криму». Намагалися перегородити злітну смугу, але їм це не вдалося. Коли ми вже були в повітрі, нас намагалася перехопити авіація ЧФ РФ. Однак завдяки використанню нами спеціального пристрою, що створює перешкоди, а також через втрату пілотами авіації Чорноморського флоту РФ в умовах інтенсивних перешкод орієнтації вони не змогли завадити льотчикам.
За годину літаки і вертольоти вже були над материком і приземлилися на Миколаївщині. Унікальну військову техніку було врятовано. Згодом, після тихої анексії Криму, перебралася на материк і вся військова частина. Точніше, не вся. На материк вийшло 300 військових, ще 50 із них потім звільнилися і повернулися до Криму жити. Усього у бригаді морської авіації служило 900 осіб.
Здавалося б, де війна, а де Кибинці? У мене в голові страшне слово «дедлайн» (ні, зовсім не мертва лінія, не лінія фронту, а всього лише кінцевий термін здачі матеріалу), а я їду на Полтавщину, під Миргород, підтримати акцію «Метро до Кибинців». Метро до Кибинців хотів запустити Михайль Семенко — поет-футурист 20-х років ХХ століття. Сам родом звідси, він потім через Владивосток перебрався у Київ, хотів звідти, з Києва, у Кибинці втекти…
Тікати з Києва!
До живих людей бігти
тонких інтелігентних
що живуть сьогодні
дихають сьогоднем
сьогоднішні нерви рвуть.
Немає нічого більш прекрасного
як сьогоднішній день —
я не дожену його тут —
кожного дня зостаюсь ззаду
тут, між своїми
М. Семенко
І от я тікаю від війни до Кибинців, у авто везу поетку Галину Танай, а ще журналіста Костю Грубича, який має у Кибинцях приготувати пісну сирну бабу, бо ж скоро Великдень. І війна, і її мертві, і живі герої йдуть із голови. Сонце, весна, і хочеться жити. Посаджена нами яблуня, здається, одразу розпускається. Серед зелені — синь ставка, де був маєток Тащинського і сільський театр на воді, і Гоголь, і той же Семенко зі своєю другою дружиною Ужвій, яка сиділа у брилі й била п’яного Михайля. І наче жодної війни навколо, і навіть не згадується, як Семенка розстріляли 1937-го за український націоналізм. У місцевій школі галас: діти наготували своїх великодніх страв, щоб вразити столичного журналіста Костю Грубича. Великий (у прямому значенні слова) чоловік — Віктор відрекомендовується: «Голова асоціації фермерів Полтавщи`ни». Він сміється:
— Гарне село, але тут тільки офіційно зареєстровано дванадцять відьом. Щось має трапитися.
Віктор, крім того що фермер і голова асоціації, ще й волонтерить. Війна і тут. У актовому залі, де діти представляють свої страви, великий стенд із фото: «Учасники АТО — випускники школи». Є й чоловік у формі з нагородами.
— Він танкіст, — каже мені Віктор після всього. — Танкісти — то біда.
І робить багатозначний жест рукою по шиї.
— А ще є батальйон ОУН, добровольці. Але знаєте що? Українські націоналісти, а жоден не говорить українською. Бо жодного українця. Усе білоруси, хорвати й руські. Москалі. Десь вони з Сибіру поприїжджали. Але хороші хлопці. ОУН!
Коли конкурс їжі завершено, директорка школи уже стоїть біля стенду «Учасники АТО».
— Оце мій брат, він зараз поранений, поки лікується. Але вже підписав контракт. Тож як тільки знімуть пластини з руки, знов повернеться на службу. Він зараз у Маруіполі. Але поранили його під Попасною. Вони їхали забирати поранених. Каже, напарник його штовхнув у плече й кричить: «Вискакуй!» І вони тільки встигли вискочить, як машина вдрєбєзги. То йому оце руку, а напарнику — ногу. Кажись, її ампутували потім.
— А оце, — директорка показує на фото молодого чоловіка, — мій син.
Артем — десантник. 25-а бригада.
— Вони в Кременчуку базуються, але регулярно їздять на передову, — каже мама із захопленням.
Показує ще одного односельця й дивується, що його батьки навіть не знають, де їхній син.
— Він не розказує.
Це показова історія. Ті, хто там, не дуже розповідають рідним, де саме вони воюють. Не тому, що таємниця, а щоб не нервувалися. Власне, Артем теж мало розказує мамі про свої пригоди.