Глибинний шлях

НІЧНИЙ ГІСТЬ

З розмови в машині я дізнався, що Шелемеха і професор Довгалюк мешкають в одному будинку і що Шелемеха теж належить до давніх учнів професора.

— Станіслав, — звернувся до нього професор, — цими днями у мене в дендрарії[3] черговий, двісті п’ятдесят третій вечір фантазії. Я радий запросити тебе.

— З великою охотою, Аркадію Михайловичу, — відказав льотчик. — Але, мабуть, ще завтра виїду на дачу до своїх. Вчора туди поїхала дружина, і я обіцяв їй тут не затримуватись. Я ж уже у відпустці. Передайте, будь ласка, від мене друзям привіт. Багато фантастів у вас збирається?

— Буде чоловік шість-сім. Макаренко ж приїхав.

— А-а… Цей молодий чоловік? Я його досі щось не зустрічав.

— Так ти ж років на сім старший за нього. До того ж він учився у мене лише років два, а потім переїхав з батьками до Сибіру. Проте часто писав мені, Він із Самборським колись дуже дружив. Правда, останнім часом вони віддалились один від одного.

— Самборського ніби пригадую. Зустрічав разів зо два на ваших вечорах.

— Пробачте, — втрутився я в розмову, — що це за вечори з такою привабливою назвою?

— Якщо цікавишся, професор може запросити тебе на один із них. Це ж можна, Аркадію Михайловичу?

Професор згодився і побажав бачити мене у себе на найближчому вечорі фантазії.

— Треба тобі сказати, — звернувся до мене Шелемеха, — що Аркадій Михайлович тримає зв’язок з багатьма своїми учнями і після школи. Особливо з тими, які брали участь в різних експедиціях та подорожах. Є в йас така традиція: раз на місяць збиратися на чашку чаю до Аркадія Михайловича, розповідати про свою роботу, обговорювати найрізноманітніші проблеми науки й техніки, обмірковувати плани екскурсій і експедицій професора, згадувати минулі подорожі, в яких ми брали участь. На такому вечорі ти можеш зустрінути людей різних професій: лікаря, астронома, фізика, льотчика, артиста, художника… — Шелемеха перервав свою розповідь, бо шофер зупинив машину.

— Приїхали, — сказав льотчик, — прошу, виходьте. Вулиця Червоних ботаніків, будинок номер п’ять.

На тротуарі перед будинком ми розпрощалися з професором (він жив в іншому під’їзді) і рушили сходами на третій поверх. Мій господар одімкнув двері, зайшов у широкий коридор, включив електрику і запросив мене. — Роздягайся, — неголосно промовив льотчик, — тільки тихше, сестра спить.’

Я скинув плащ і капелюх, повісив на вішалку і спитав, котра година.

— Чверть на третю, — відповів гостинний хазяїн. — Пізно, зараз я тебе влаштую.

— Стась, це ти? — почувся стривожений голос з дверей.

— Я, ти не спиш?

— Стась, у кабінеті злодії, — схвильовано вимовив той же голос.

Шелемеха глянув на мене й нахмурився. Ту ж мить сунув мені в руку скляну вазу з квітами, що стояла в коридорі, а сам схопив високий столик-підставку і, тримаючи його, немов ломаку, рвучким поривом другої руки відчинив двері до темної кімнати. Не зупиняючись, він вскочив туди. Я не встиг ще злякатися і, не розуміючи небезпеки, кинувся за льотчиком. Та з розгону наскочив на стілець і разом з ним гримнувся на підлогу, а ваза в моїй руці розлетілася на дрізки.