Глибинний шлях

— Ти не статті, Олексо Мартиновичу, писатимеш, а нариси. Нам же край потрібна жива розповідь про нові відкриття, про проблеми, які стоять перед нашими ученими. Ми дамо тобі можливість об’їхати найцікавіші будівництва, зазирнути в найвидатніші лабораторії, взяти участь у найнебезпечніших експедиціях.

— Щодо останнього, то, гадаю, це необов’язково, — несміливо промовив я.

— Ясно. Але бажано… Думаю, в тебе сміливості вистачить, скажімо, спуститися в батисфері[1] в океан на глибину в п’ять-шість кілометрів. Або піднятися на сорок-п’ятдесят кілометрів у стратосферу…[2]

— Безумовно. Тільки ж у такі експедиції дуже рідко беруть журналістів. Для них невистачає місця… Отже, я не претендую на те…

— Ні, якщо ми настоїмо, то це завжди можна буде влаштувати. От, приміром, незабаром до Льодовитого океану виходить підводний човен, що довго плаватиме під кригою в районі полюса. Надзвичайно цікава експедиція! Ну і, звісно, небезпечна. Як правило, п’ятдесят процентів таких експедицій гине… Я можу влаштувати тебе там нашим кореспондентом.

“Чорти б тебе взяли!” — подумав я цілком щиро й поспішив одхилити пропозицію, посилаючись на втому і натякаючи на своє бажання поїхати зараз кудись ближче до екватора.

Але вияснилось, що в даний момент йдеться про написання кількох нарисів про будівництво нового великого тунелю під Кримськими горами; цей тунель мав зв’язати найкоротшим шляхом Сімферополь та Ялту. З автором цього проекту редактор обіцяв познайомити мене найближчим часом.

Правду кажучи, це завдання не дуже мене зацікавило.

Але воно давало мені можливість знов повернутися до Чорного моря. Загалом же робота в “Зорі” мене цікавила.

Кінець кінцем ми домовились. Я був призначений на посаду роз’їзного кореспондента для спеціальних доручень.

Прощаючись зо мною, Черняк тикнув мені в руку якийсь квиток і сказав:

— Приходь сьогодні неодмінно.

Це було запрошення на вечір-зустріч з відомим льотчиком Шелемехою, яку влаштувала редакція “Зорі”. Цього льотчика я колись знав. Коли починав він свою льотну службу, я починав писати свої перші нариси. Він не раз катав мене на літаку під час різних парадів та демонстрацій у маленькому місті, де я тоді жив, а він закінчував авіаційну школу.

Тому я так поспішив увечері на цю зустріч.

Треба сказати, що невдовзі перед тим Шелемеха встановив новий рекорд швидкості, пролетівши за п’ятнадцять годин з Москви до Владивостока, і тепер славного льотчика вітала вся країна. Розповідали, що він одержує безліч листів, телеграм, сотні букетів і тисячі запрошень завітати на різні підприємства, клуби, університети, міста; що в нього вимагали побачень, інтерв’ю, автографів, шматочків його комбінезона, в якому він летів, клаптиків карти, якою користався під час польоту; його закидали запитаннями, як він почував себе в польоті, що їв, чи спав, чи він одружений і коли полетить на Південний полюс.