Вилов бандюг по-науковому
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-65-0
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Вилов бандюг по-науковому». Краткое содержание книги:
У ваших руках друга книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».
Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його на лінії «око-ствол-ціль» і вже збирався клацнути бойком всуху, коли за спиною рипнули двері. Я механічно, не опускаючи зброю, як вовк, усім корпусом — обернувся на звук. Двері миттю і з гуркотом зачинилися, потім тихенько прочинилися на кілька сантиметрів і в щілину встромився чийсь потужний кулак. За мить добірний партизанський мат із того боку уточнив, хто він. І хто я.
Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.
— Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще — у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, — після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці — дупу.
— Це часом не наш замполіт був?
— Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно — дурень.
Я нагострив вуха і попросив:
— Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.
— Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.
Від автора: Старий і справді розповів згодом Олексі цю абсолютно неймовірну і водночас стовідсотково правдиву історію нещасливого флірту повоєнного капітана міліції з генеральською дружиною. Олекса, у свою чергу, довго дражнив мене обіцянкою якось переповісти, але витрусити подробиці мені вдалося лише після привезеної мною з відрядження пляшки «ризького бальзаму». Знаєте — воно того вартувало.
Олекса Сирота:
Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:
— А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?
— Справи? Вивчаю.
— Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак — і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.
Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме — не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього — рикошетом у куток — зайнялася корзина зі сміттям.
Знав би де впасти — соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».
Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» — це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку — не те. Скажімо, заґавилася тьотя — і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш — може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу — і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».